Жанна Куява - Із медом полин

А ще Рита мала хист до музики. Нову мелодію запам’ятовувала з першого разу і розкладала її на два голоси ліпше від будь-якого місцевого музиканта. Ото вже щастя було, коли шкільний учитель співів саме з їхньої дружньої четвірки створив колектив «Поліські невістки». Відтоді дівчата виспівували двоголосо чи не на всіх важливих сільських святах.

Маргарита мало зважала на сільські пересуди, намагалася, хай там що, добре ставитися до матері, бо вона, хоч і випивала, проте щоп’ятниці топила піч і пекла хліб на цілий тиждень. І оті свіжоспечені буханці були для Маргарити найсмачнішою з усіх страв на світі! Зазвичай саме вона діставала їх з печі, бо мати, налигавшись до тої пори, валялася вже на тапчані у веранді. Дівчина відкушувала ламанець золотистої скоринки й забувала про всі прикрощі на світі. Що там наїдок, як то цілюща панацея! Бо ледве в крихітній кухоньці відчувався запашний незрівнянний дух, що розпливався всією хатою, Маргарита розуміла: не все в її житті гірке й собаку-вате, мати все ще дбає про харчі, а баба, поласувавши запашною скибкою зі смальцем, бодай на трохи забуває чорні прокльони.

От кого-кого, а свою рідну бабу Параскеву Маргарита чисто ненавиділа.

«Тільки б не озлитися на цілий світ, як оця стара, тільки б не осатаніти», – шепотіла після того, як від рідної людини чула вслід: «А хоб тебе чорти вхопили! Хоб ти щастя не мала й добра не знала! Хоб на тебе пранці напали, сучко проклята!!!» У такі хвилини п’ятнадцятилітня Ритка летіла ген за хлів, ховалася поміж крислатих беріз, виймала з кишені пачку «Прими» без фільтра, затягалася пожадливо й злюче буботіла далі: «Тільки б не осатаніти, як баба, тільки б не озлитися на світ, як ця стара…»

Про сестер Любку та Людку люди теж усяку всячину говорили. Бо дівчата і двієчницями в школі були, і крадунками. Тож їх по заслузі так узивали. Скільки-то разів директорка школи саме Маргариті наказувала відучити Люду й Любу від неприпущенного злодійства, а то в міліцію заберуть! Та хоч як старалася, хоч скільки говорила з ними, однак змінити сестер Ритка так і не змогла. Вони й далі цупили в шкільній їдальні ложки, гранчаки, витягали з чужих кишень помади, улюблені смоктунці [36] Смоктунець – карамелька. й вертілися коло чужих грядок із запашними полуницями, щоб потайки зірвати одну-другу ледь почервонілу ягоду.

Єдине, чого й під прицілом не могли взяти малі крадійки, то це грошей. Ні копійки, ні паперові купони не цікавили семикласниць, бо те велике лихо, що спіткало Гайдукових Вітька та Іннусю, племінників Маргаритиної подружки Марійки, запам’ятали, либонь, назавше. Їхніми розбитими кулачками, з яких визирали закривавлені рублі, дотепер сільські жінки лякали своїх і чужих дітей, щоб не квапилися на чуже добро.

Пригадуючи свої дитячі проблеми, Рита відчула легкість і розслаблення. Давно вона не споминала шкільних років, а виявляється, донині саме вони були найщасливішими в її житті. Бо, заледве переступила поріг дорослості, посипалися на неї такі несподівані перипетії, що й сама не могла розчовпати, як те все зносила й переживала.

Авжеж, життя змалку не балувало її солодощами. Але що воно може бути аж таким гірким, Ритка й уявити не могла.

…Віктор прийшов з армії якраз напередодні випускного вечора, до якого четвірка подруг підготувалася надзвичайно сумлінно.

Вальці баба Дарина, яка була майстринею в кравецтві, на своєму старенькому «зінгерові» витворила просто запаморочливу сукню, подібну до рожевої трояндочки з голівкою донизу, бо її еластичні пелюстки доладно виростали з широкого пояса, що акуратно обхоплював дівочу тонку талію-стебельце. Високого завиванця з чорного, як смола, волосся доньці виплела мама Женя, яка під той час із батьком, кандидатом наук, уже два роки, як проживала в обласному центрі, тож найсвіжіші перукарські тенденції добре знала. Сріблясті босоніжки підкреслювали Вальчину новеньку блискучу біжутерію, що миготіла-вигравала зеленавим сяєвом на грудях, у вухах, на зап’ясті правої руки та підмізинному пальцеві лівої.

Тетяна теж заслужила на добротний випускний наряд: батько, потайки від шолудивої матері, приділив їй цілих сімдесят гривень, щоб купила вона на міському базарі й сукню, і нові босоніжки. І дівчині таки вдалося мати напрочуд оригінальний вигляд серед однокласниць, які вбралися переважно в білі, схожі на весільні бундючні плаття. Тетяна ж прикупила собі довгу до п’ят яскраво-зелену сукню, що в ній скидалася на русалоньку, і жовті босоніжки на тоненьких високих підборах. Таке сміливе поєднання кольорів і впадало у вічі, і свідчило про її норовисту та сміливу вдачу. А саме цього й домагалася Тетяна: їй подобалося, коли про неї думали не як про простачку, а як про дорослу, з перчинкою, жінку-звабницю.