Жанна Куява - Із медом полин

«Що за народ у нашім селі живе: от-от Свята Пасха, а їм ще й городи треба встигнути посадити!» – думалося змореній Маргариті. Вона й далі не зважала на малечий вереск. – Тамо-но-во баба Яворівська ніколи в п’ятницю на город не сунеться. А її ж найбільше шанують у селі! І побожна, і діти… які он! Не було такого, щоб проти Великодня в п’ятницю вона перлася на поле! У четвер, скільки пам’ятаю, знай, паски пече, а далі в господарстві щось там собі порається, дітей з онуками доглядає, а не бульбу садить».

Рита змусила себе облишити думки, бо старша Катерина дедалі сильніше почала сіпати її за правицю:

– Мамо, та візьми ти її на руки, бо зараз ще якого Ярмолича прикличе – й буде нам тут біда, – п’ятирічна Катеринка знала, що каже, бо вельми вже боялася, як і всі її вуличні друзі, страхітливого безмовного дідугана. Малим лячно було навіть стрітися з дивним чоловіком, що тільки-но когось помічав, як ураз витріщався сірими глибоченними очима, оскалювався на всі зуби й починав безперестанку вимахувати руками. Дорослі називали його просто Німий. Подейкували, що у війну цьому бідоласі чи то фашисти, чи то свої відрізали язика. Але чи правда те, Маргарита не знала. Тож і собі, забачивши дивака, трохи лякалася, бо не розуміла, що так хвацько намагається розповісти чи попросити сивочубий стариган.

Тепер жінка замислилася, вона й справді хотіла б знати, що сталося з Ярмоличем, але чомусь ніколи ні в кого про нього не розпитувала. Згадувала лише, коли стрічала десь вулицею або коли діти лякали ним одне одного.

«Не забути б у Вальки розпитати», – подумала й умент забула про Німого.

– О, Васю, як же ти мені, бляха-муха, набридла! – застогнала втомлена Рита. – Скільки можна совати тебе по руках?! Ти ж уже велика дівчина! Чого тобі не йдеться збоку, коло матері?! – жінка крикнула на доньку, але хутко присіла навколішки й стала тулити до себе зарюмсану малу, мовивши: «Цить-цить, візьму-візьму тебе на руці».

Так і вчинила. Кошика з копачкою, що їх досі несла на плечі, віддала Катерині й примоцувала [35] Примоцувати – прикріпити, прилаштувати на доччиній спині так, щоб та конструкція добре трималася й, не дай Боже, не випало з плетінки гостре залізне знаряддя, не пошкодило малій ноги. Дівча слухняно вчепилося замурзаними руками за добре знайому ношу й манюніми крочками подріботіло за матір’ю.

Маргарита, дарма що була натомлена й хмільна, прошкувала впевненою ходою.

– Пожди тут! – спинилася біля двору Яворівської. – Сідай ось на лавку, Катерино. Я тільки дещо спитаю в баби Дарини й вернуся, – наказала старшій доньці. Поклала біля неї приспану Василину, яка ще в лісі, вмостившись мамі на руки, міцно заснула.

– Бабо Дарино, одчиніть! – постукала в те вікно, де горіло світло. – То Рита Чикунова прийшла до вас!

Уже за мить почувся брязкіт защіпки од вхідних дверей.

– Ритко, а чого ж так пізно? – привітна господиня розчинила навстіж двері. – І діти з тобою! Ой-йой, вас що, з дому вигнали? – видно було, що Дарина неабияк сполохалася, бо підбігла до малих і вже намірилася вести їх до хати.

Але Рита спинила добродійку:

– Ні-ні, ніхто нас не виганяв, ми од Людки меї йдемо, в неї бульбу садили, – пояснила запинаючись. А відтак тяжко переступила поріг ошатної господи, причинила двері, додала: – Бабо Дарино, опше-то, я того… спитати хотіла… чи сказати?… Ну… не маю з ким про таке поговорити…

– А що таке? – люб’язно спитала стара.

– Чортівня якась, опше-то, та й годі! Завтра хотіла до церкви йти сповідатися і…

Рита скривилася й надалі торохтіла, вже не стримуючи рясних сліз:

– І все! Не можна! Ну не зараза, скажіте?! От тільки зберуся йти до церкви сповідатися, а вони тут як тут! – жінка показала на низ живота, натякаючи на місячне. – Перед Різдвом так було! І торік на Паску! Бабо Дарино, то якась напасть! Певно, така вже я безбожниця, що пустий (так Маргарита завжди називала нечисту силу, бо так ту силу звали в її хаті) до церкви не пускає, – од плачу її обличчя заслонилося кривою, як у недбайливої господині на кухонному буфеті, ширмою.

– Ритко, не вигадуй, – баба Дарина стала втішати розбиту й підпилу плаксуху. – Люди, бач, забобонні, вірять у всякі прикмети… Але то все фантазії. Тож добре було б саме перед Великоднем посповідатися, бо для того ми й по-стимо-очищаємося. Та ти заспокойся, бо те, про що плачеш, – просто збіг! Аби хотіла, то й після свят посповідаєшся. Тому бери дівчаток і йди додому. Завтра субота, треба готуватися до Пасхи, – Яворівська пригорнула до себе заспокоєну п’яненьку жіночку, по-материнському погладила її по голові, завинутій у парчеву косинку. Затим увімкнула надвірний ліхтар, провела сімейку безмісячною вулицею і, коли постаті закотилися за кленову стіну, тричі їх перехрестила.