Жанна Куява - Із медом полин

Не стерпів утрати чоловік – подався на заробітки за кордон, принаймні так пояснив свій від’їзд, і тільки його й бачили…

Біда й колись не ходила самотою. Як грім з ясного неба, занедужала старша донька владної самітниці. Рак. Хоч що робила згорьована мати, хоч до кого зверталася, гроші в столичних депутатів вибивала, медиків найкращих вишукувала, та марно.

Не викупиш здоров’я й за золото…

Не стало цвіту на головишиному квітнику життя, поросло воно суцільним полином…

Схоронила доньку. Посивіла, зчорніла, на роботу більше не повернулася – жити не хотіла… І до церкви не пішла.

Десь за два роки й молодшу донечку на той світ проводжала: тоді заледве ноги волокла. Поки виходжувала останню кровиночку, що з муками й фізичним болем майже рік по лікарнях кантувалася, то на чорну землю скидатися стала. Гудила себе, картала й проклинала, що не догледіла, не врятувала плоду від крові й плоті своєї, зосталася сама… Кожному, хто жалів і навідував сіромашну, бідкалася, мовляв, чом смерть до мене не йде, як же померти хочу!!! Та Бог її ще сім літ на цім світі продержав… Чекав, що покається?

Думки про задушевні бабусині оповідки хутко віднесли Вальку до рідної хати, де довгокосі берези й де дотепер вона любить запетлювати міцнюще галуззя у справжню гойдалку, всідатися на неї, як на бабусин припіл, і ну гойдатися, як маля. І заплющувати очі, вдихати глибше живодайну свіжість, напиватися нею, як вранішнім молоком, ще й квітковими пахощами, ніби теплим укривалом, оповитися…

Тут тобі й зелень оздоровча, і власне подвір’я, на якому хочеш – бався, а хочеш – танці витинай чи багаття запалюй і сало з картоплею смаж. Одне слово, вечіркуй до світанку. І ніхто не стукотітиме в двері й не вимагатиме затихнути й припинити розгардіяш…

Село – велика благодать, і тому годі перечити. Щоправда, люди…

Валька тішилася, що їй пощастило зростати там, де залишають у спадок неоціненну науку, якої не навчають в університетах, бо наука ця особлива. Проте мало хто з Вальчиних однолітків її опановував: не вважав за потрібне те робити…

Вона раділа, що могла черпати бодай крихти бабусиної мудрості, яка насправді доволі легко осідала в закутках її пам’яті, лягала на душу, наче листя на безшумну воду. Але чомусь не хотіла тої мудрості цінувати й черпати сільська молодь…

Знала Валька й те, що ці всі знання та принади зникають. Разом із людьми, які невічні. Чи не тому її односельців почали покидати душевний спокій, ота по-філософському розважна гутірка, поміркованість; десь дівалися поміж людей доброзичливість, споболювання і, головне, бажання довідуватися і знати більше… Валька не хотіла, щоб те саме сталося з нею. Тому переїхала до міста. Вважала: там їй вдалося відшукати внутрішній спокій, зростати духовно, ставати глибокодумною людиною – усе, чого прагнула найбільше.

– Слухай, Марійко, а ходімо післязавтра до ставка святкувати Пасху, – запропонувала Валька, побачивши, як у мілкій придорожній копанці хлюпочуться дві галасливі качки.

– Добре, – спокійно чи радше байдуже відповіла Марійка.

Валька відчула, що подруга ще не всім із нею поділилася, щось іще мучить її, мордує, але повертатися до серйозної розмови вона не хотіла.

– Максимку, а ти чуєш, як пташечки одна одній «на добраніч!» витьохкують? – чаруючись рідною місциною, спитала Валька в сина чудернацькою примовкою.

– Та чую… Тільки качки заважають, – трохи насуплено відповіло хлопча.

– Ой, та ми зараз як прийдемо до бабусі, як станемо на порозі, як заспіваємо разом із пташечками! – сміхотливо залепетала абищиці Валька.

Максимко, видно, уявив, як стануть під хатою його доросла мама, бабуся Дарина, він і, витягши шиї, всі разом долучаться до пташиних витьохкувань. Бо враз зареготав так дзвінко, що сполохав цілу зграю вороння, яке примостилося ночувати на версі високої густолистої тополі. Вона вірним солдатом ось уже кілька десятиліть стереже при дорозі криницю з найсмачнішою та найкориснішою, як вважає тутешній люд, водою на селі.

– Швидше біжімо до бабусі, швидше, – прискорила ходу Валька.

Малий і собі заплигав по-заячому, радісно поскакав.

Марійка ще трохи подріботіла в ногу зі щасливим сімейством, а відтак звернула на вузьку стежку, що вела до батьківського дому, побажавши наостанку: «Смачної паски, Валько!»

– Мамо, на руці! Ма!!! Руці!!! – лементувала дворічна Василина, і здавалося, що нині в глухій товщі нічного лісу не знайдеться більше жодної живої душі: ні звіриної, ні пташиної. Але Маргарита добре знала: то не так, адже за свої тридцять літ витоптала прадавні нетрі вздовж і впоперек. Просто сьогодні місяць чомусь узяв і не зійшов угорі. Мо’, нагнівався? На те, що Ритка знову сунеться додому з двома малими дітьми посеред ночі? І знову напідпитку? Але ж цього разу вона не в компанії гульма гуляла, а тяжко трудилася, допомагала рідній сестрі! Чого ж на неї ображатися?! Наробилася, як каторжна: за день десять соток картоплі посадили, і то вчотирьох лишень!