Жанна Куява - Із медом полин

(Ще й тому могила для Марійки – як домашній квітник).

Михайло подався до лісу вже за рік після весілля. Христині тоді йшов сімнадцятий. Шматками кроїв час молодий вояка, щоб навідатися додому, до коханої. А вона й собі намагалася прислужитися чоловікові, допомогти його побратимам: то сорочину випере, то шалика теплішого сплете, то бараболину підсмажить на шкварках… За що й дістала згодом по заслузі.

Поралася коло господарства, як прийшли енкаведисти. Один із них ураз оперіщив безжально по злегка роздутому молодому лиці – Христина п’ятий місяць носила під грудьми двійнят. Обшукали сіромаху, відтак закинули на причіп машини; подумки тоді вже й попрощалася з односельцями, не йняла віри, що повернеться бодай мертвою, не те що живою.

У районному НКВД добре шмагали вагітну, знущатися не припиняли ні вдень, коли вмикали прегучну музику, щоб не почув хто жіночих волань, ні вночі, бо саме тієї пори влаштовували допити… Лише через три місяці десятки жінок розігнали по товарняках, де хотілося вити від холоду: тіло аж примерзало до залізних стін вагонів. Ні віконечка тобі, ні промінчика ясного… Їхали-мучилися так кілька тижнів. Гаразд, що хоч зрідка мучителі давали попоїсти якоїсь рідкої баланди.

Для нар українкам довелося власноруч виготовляти зі свіжої трави матраци та подушки. Але що такі дрібниці супроти каторжної праці в лісі під п’ятдесятиградусний мороз?!

За рік Христині повідомили, що Михайло загинув. Хтозна, мо’, й ліпше було йому на тім світі супроти дружининих земних страждань?…

– Удень, хай які там люті морози, ми – українки, латвійки, естонки – йшли на лісоповал, – поодинокими споминами таки ділилася з земляками горопашна Христя. – Ручними пилками різали-валили дерева, обтинали гілляччя, спалювали його, а поліна складали в купи. Навесні здирали кору, крутили з неї прути й зв’язували ними те поліняччя в плоти, що кидали їх в річку. На іншому березі ці плоти ми самі й діставали… А як літо наставало, йшли на косовицю, – прикро зітхала. – Косу в руки й ну заготовляти сіно. Було, як не виконаєш план, то зменшували й так дуже мізерний пайок: триста грамів хліба, черпак ячмінної каші та наперсток олії. Як несила була йти, то приносили нас, – тривожила юне й безтурботне дівування своїх двоюрідних онучок.

Рік перед звільненням Христина попрацювала ще й конюхом. Годувала, поїла та гній вивозила од вісімдесяти коней. І таки діждала щастя несусвітнього: повернулася до рідної домівки живою.

Однак не до матері поспішила, а до свекрухи.

– Я до смерті доглядала стареньку Михайлову неньку. Не йшла вона до дочок, казала, що зі мною їй ліпше, – це те, про що досі з гордістю споминає неговірка Христина.

Оте свекрушине признання – єдина добра пам’ятка з її молодості. Воно додавало наснаги жити, бо відчувала, що потрібна комусь, що відповідає за стареньку. Нема чого казати про жахіття, й ворогові не зичене, яке всеньке життя червом душу виїдає, адже обидва її синочки народилися неживими.

Як таке пережити матері?

Але щось-таки тримає її на землі…

Ба навіть попри цілий жмут гіркоти та скорботи очі цієї жінки світяться добротою.

З дев’ятнадцяти літ самотня Христя всеньке тепло віддавала спершу свекрусі, а відтак сестриній нащадниці Тамарі, що оце якраз вичитувала-напучувала закохану доньку Марійку.

– Мамо, я… я… люблю його й любитиму завжди, – Марійка горнулася до рідних долонь, що більше не наважувалися хапатися за рушник і лупцювати зобиджену кровинку.

Тамара заспокоїлася й поклала собі поговорити з донькою душевно. Бо не на жарт злякалася. Те, що почула допіру від Марійки, збентежило і вже не давало спокою. Після того, як сказала: «Йой, дитино, схолонь, прошу тебе! Ти ж іще геть юна, ще стрінеш свого єдиного! Змилуйся, не зациклюйся на ньому: нема ж уже Миколи!» – почула доньчине: «Для мене він живий, мамо. І тільки за нього вийду заміж».

У це годі повірити, але Марійчині почуття були такі сильні, що вона надумала… стати за дружину живому для неї Миколі. За кілька днів після сорокового обіду подалася до Онищуків, сказала Шолудисі, що прийшла з намірами залишитися назавше, стати за невістку… Просила, плакала, вмовляла… Та хіба таке можливе?

Сонце потроху ховалося за стару тополю, яка багато літ буяє на розкидистому вигоні. Вибравшись нарешті з задушного транспорту, Валька з Марійкою та маленьким Максимком поспішили в одному напрямку.