Жанна Куява - Із медом полин

Марійка втішалася цим, хоч і розуміла, що якби хтось інший отак чинив, то назвала б його недоумкуватим. Сама ж вважала, що була при розумі. За ніч, яка щораз обвивала пеленою незрадливості й вільного дихання, вона встигала не лише нагадати коханому Миколі про свою любов, а й порадитися з ним, до якого вишу їй ліпше вступати, як довірити матері свої турботи, попросити, щоб знову на неї чекав.

А ще – помолитися. Вона молилася й дорогою до кладовища, й обіч могили, і як верталася додому. Бо так порадила Дарина Яворівська.

Після Миколиного похорону, на дев’ятий день, Марійка пішла до церкви, а звідти верталася з бабою Дариною. Скільки дівчина себе пам’ятає, ця жінка співала в церковному хорі.

– Бабо Дарино, тогово-но, я спитати хотіла, – насмілилася, заговорила про важливе, хоч і вельми соромилася. – На похороні ви, тогово-но, сказали про передрай і передпекло. А скажіте… а як, тогово-но… як те розуміти?

Марійка досі не забула Дарининої оповідки, що неабияк її вразила.

– Коли помирає праведник, то він потрапляє в передрай, коли грішник – у передпекло. Цебто перший несповна дістає райську насолоду, яку обіцяє Христос, а другий терпить менші муки, ніж у пеклі, – завзято й натхненно стала роз’яснювати дівчині Яворівська. – Це тому так, що душа без тіла. А Христос прийшов спасти і зцілити людину, а не поодинці душу чи тіло. Після смерті душа на небі дожидає Страшного суду. А тоді люди воскреснуть, тобто їхні душі знову з’єднаються з тілами і зможуть повноцінно відчувати або насолоду, або муку. Од приватного до Останнього суду є багато часу, тож, коли молимося за померлих, можемо багато чого змінити, – відповідала Яворівська, хвацько вимахуючи правою рукою – то так вона допомагала собі ступати.

Марійка не відставала.

– Тогово-но… то він… він ще тут, із нами? – дівчина зашарілася, однак знала, що кому-кому, а Вальчиній бабусі довіряти можна. Ніколи з її вуст зайве не злітало. Навіть молодечі секрети вміла тримати під замком.

– Миколка? Тут! Душа його ходить землею, навідує місця, де любив бувати… А вже завтра, після дев’яти днів, проходитиме дванадцять митарств. Кожне з них відповідає гріхам: брехні, блудові, немилосердю, злодійству…

«Ой, мого Миколку омине відповідальність за такі провини! – радо подумалося Марійці. – Бо ж він був… такий!»

А який, дівчина й сама не знала. Бо не вспіла… Проте вірила, що ті гріхи, що їх називала баба Дарина, до її коханого ніяк не стосуються.

– А наші молитви – то як гроші, що ними можна відкупити покійного від душевних мук, – закінчила Яворівська.

«Молитимуся за тебе, Миколцю дорогий, скільки й житиму», – мовила подумки дівчина.

– Ой, тогово-но, а можна ще спитати? – не відпускала додому бесідницю Марійка. – Тогово-но… А як же правильно мені за нього молитися? Щоб, тогово-но… ну… щоб таки… точно подіяло?

– Правильно? – всміхнулася стара Дарина. – Марійко, а хіба можна молитися неправильно? – обдала дівчину щирим півусміхом. – Думаю, користь не в багатослів’ї, а в серці, яке вкладеш у молитву – чи то коротку, чи то довгу. Якщо просити від усієї душі, то нічого неможливого перед Богом немає, – ще раз усміхнулася обізнана Дарина й звернула на стежку, що вела до її хати.

Марійка щаслива полопотіла додому.

– Рідний мій, дві нічки лишилося в нас із тобою, – шепотіла Марійка до могили, розповівши вже Миколі, як прожила день.

Надворі сіріло, проте дівчина не примітила такої важливої обставини. Знаючи, що лише сорок днів після смерті душа коханого витає над землею, все не могла натішитися тими останніми ночами: Микола не проганяє її, а навпаки, щоночі на неї чекає. Йому відомі її почуття, і він їх прийняв – вона відчувала це серцем. А більше їй нічого не треба.

Верталася з кладовища вже як на світ благословилося. Тоді й побачила Марійку Пелихова Надя, мати вже згаданої Катьки, що працювала санітаркою в райлікарні, а колись жорстоко зрадила Шпачинського Петра.

Хутко, того ж таки ранку, Надя розповіла про це Марійчиній матері – Тамарі. Сказала й метнулася геть із двору. А збентежена й водночас розгнівана вдовиця шугнула в кімнату до доньки, яка збиралася до школи, й тричі безслівно вдарила по обличчю.

– Зроду-віку нашу родину ніхто не соромив, а ти посміла! Дівко безстидна, як мені тепер до людей виходити, як мені їм в очі дивитися, що казати?! – кричала роз’яріла Тамара й уперше в житті схопила зопалу щойно випраного домотканого рушника й стала гамселити ним доньку, не зважаючи, куди б’є.