Жанна Куява - Із медом полин

– Ой, Дарино, та як же не скорбіти, як же не тужити за отим личком білюсіньким, вустами гарнюсінькими, ручками золотими й ніжками прудкими, – далі вичитувала Оксана.

– Ти, Оксано, бач, на тілі зосереджена. А синочок твій чекає помочі для душі, бо ж про неї тепер ідеться. А тіло сьогодні гарне, а за три дні… сама розумієш… Нині маємо молитися, щоб Миколчина душа дожидала Божого суду не перед пеклом, а таки перед раєм.

– Уже на що заслужив отут на землі, з тим і постанеш перед Богом на небі! – насмілилася долучитися до розумної балачки й поділитися знаним Матвійчукова Зінька. Випалила свою правду, наче констатувала факт.

– Зіно, від нас багацько залежить, і навіть може змінитися, – заперечила односелиці Яворівська. – Бо той приватний суд, що відбувається хутко після смерті людини, коли душа відповідає перед Богом за всі діла, що чинила на землі, не визначальний!

– Та чим же ми, земні та грішні, годні допомогти? – в один голос залепетали бабоньки, сумніваючись у своїх можливостях.

Яворівська не встигла на це відповісти, бо по тих словах до хати влетіла, як переполохана пташка, Гайдукова Марійка, найближча подружка Дарининої онуки Вальки. Не соромлячись ані сільських жінок, ані Миколиних родичів, ані його гарячковитої матері, припала до труни й безслівно заридала. Сколотила тим усіх жалобних гостей: ніхто й слова не зронив, хіба обмінялися, як то проскуркою діляться, прийшовши додому з церкви, ошелешеними поглядами.

– Що ти казала, Дарино? – врешті отямилася Шолудиха й звернулася до Яворівської. – Кажи хутчій, чим же годна допомогти своїй кровиночці ненаглядній? – перепитала і собі захлипала, перекрикуючи Марійку.

– Коли людина помирає, то всі її пристрасті, які вона мала за життя, нікуди не зникають, а йдуть із нею у вічність, – втираючи сльози, мовила Яворівська. – Ото, як хотілося випити, покурити, блуд який учинити… А ви хіба не знали, що й там, із душею, – Яворівська вказала пальцем на стелю, – зостаються ці всі пристрасті?! І вони ой як мучать!

Баби мовчали, очі лишень повитріщали.

– Але годі там себе задовольнити, бо ж тіла немає, – знизала плечима Яворівська.

– Ай-яй, невже ж ти правду кажеш, Дарино?! – не йняли віри почутому односелиці.

– Тому люди й ходять до церкви, – відповіла на те Дари-на й додала: – Молитися.

Вона здогадувалася, що більшість сільських господинь не могли признатися, що їхні походи до місцевого храму були радше здибанками, на яких можна потеревенити про те-се й, удавши недужих, повсідатися попід холодними стінами на лави, як вороння на електричні дроти, й так само зверхньо розгледіти кожну молодицю, до найменшої дірки на капронцях, обсмоктати, як цукерку, кожну її кісточку.

– Вірні християни дбають найперше, щоб очистити тіло й душу від земних пристрастей. Щоб не мучитися на тім світі, – Яворівська закінчувала такою промовою. – Тому до приватного суду, що його душа проходить на сороковий день, треба особливо ревно молитися, від цього залежить тимчасова доля душі – нидітиме вона в передпеклі чи радітиме в передраї.

Світало…

– Йой, си-и-ноооочку, йой, рі-ід-нееееенький, со-ко-ли-ку до-о-ро-геееенький, – тепер уже мелодійно побивалася Шолудиха.

Їй, стривоженій, здавалося, що після похорону баби почнуть гудити її: мовляв, не тужила за рідною дитиною. Бо так було вже колись. В однієї з сільських молодиць помер первісточок. Її мати, пенсіонерка, така, що «знає, як треба і як правильно», наказала на похороні не просто побиватися за кровиночкою, а ще й голосити-примовляти, щоб «добре» було.

«Такий файний похорон був у Калінських, так уже приказувала молода Антоніна, так голосила за дитинкою!!! Не те що позавчора Галя Овсіюкова, яка й сльози за чоловіком не зронила. Безсоромниця!» – кружляли довкола вихваляння-нарікання сільських язикатих хвесьок.

Не знали вони, що для згорьованої Антоніни, яка втратила синочка, ті солодкі слова наче ляпаси були. Вона ж бо над силу вичавлювала з себе заводи: материн наказ виконувала. А самій хотілося заритися в землю чи бодай закутатися в грубу хустку, сховати од світу понуре обличчя й ревти, як німина, слова не мовивши. Точнісінько так, як чинила Галя Овсіюкова, втративши чоловіка. Та чи знали огудниці, що вдову од печалі й безпорадності серце так ухопило, що сільська медичка наштрикала-напоїла її гамівними препаратами, та так, що й не рада була? Корчами непосильними взялося всеньке тіло Овсіюччине, придушило-перекрило всередині ріку сліз невтишних, тому скоцюбилася сердега коло чоловіка навколішках, дивилася й не могла надивитися на обличчя рідне й одно завивала по-вовчому, гадки не мавши, як далі жити без того, з ким понад тридцять літ пліч-о-пліч, душа в душу…