Жанна Куява - Із медом полин

Відтоді ніби й стихли їхні пристрасті. З головою поринув у сім’ю Петро після того, як Ксанка йому сина народила. І хоч досі гризуться часто, але більше дитиною тішаться…

Марійка переконана була, що в таку історію ніколи не вскочить. Сподівалася: тільки-но Микола з армії прийде, освідчиться йому першого ж дня. А він хороший, він найліпший, він зрозуміє і відповість взаємністю. Чого ж її, Марійку, не любити? Добре вихована, росленька, з милим личком, здоров’я міцне має, хазяйновита й недурна… От вивчиться в технікумі на бухгалтерку, почне працювати в сільській раді. Шануватимуть її в окрузі. Народить Миколі діток, скільки забажає… Мо’, й запросить його до себе жити, бо давно їхня оселя за чоловічою рукою скиглить. Не приживалися в Марійчиній родині чоловіки, як маргаритки не сходили на Крадунишиному квітникові. Прабаб-ця Василина з війни чоловіка не дочекалася, мамина неня, бабуся Олена, овдовіла ще двадцятивосьмирічною, сестра її, Христя, яка теж живе з ними в невеликій хатині, не зуміла й первістка діждати, без чоловіка зосталася… А таточка п’ять літ, як утратили. Мамі Тамарі п’ятдесят лишень вийде, але про другого чоловіка думки відганяє, вже на зятеву поміч сподівається.

Мало не всю весну Марійка що другий день бігала до Тетяни на вечорниці. Її мати Шолудиха дивилася скоса на ці нісенітні посиденьки, але гостя не зважала: як то вона почне гніватися на ту, що ось уже за кілька літ може стати їй за свекруню?! Ні, такого Марійка собі не дозволить! Хай там як, любитиме матір свого ненаглядного, шануватиме й коритиметься. Аби бути з Миколою…

Ото прийде, посидить у Тетяниній кімнаті, перегляне Миколині світлини, на яких він то з цеглою в руках, то завзято мурує, то цемент із водою у величезній балії перемішує, а на цій, що найбільше до душі припала, всміхається з другого поверху якогось розкішного палацу (такі царські покої Марійка лише по телевізору бачила)… І так почувалася, ніби увіч зустрілися…

«Ох, красунчику золотий, так би й розцілувала ті зморені долоньки, не проминула б і нігтика, тулилася б, гладила б, слова ніжні приговорювала б», – роїлося в залюбленій до болю дівоцькій голові.

Відтак летіла окрилена Марійка додому й чекала нового післязавтра.

Звісно, Миколина сестра Тетяна вже другого вечора про все здогадалася. Бо чого це раптом Марійка, яка більше з Валькою секретами ділилася-галайкотіла, до неї внадилася?

– Ти тільки не кажи йому нічого, бо я сама хочу, – притьма попросила Марійка подругу, коли та взялася писати братові в армію чергового листа.

– Не буду, – спокійно відповіла Тетяна й описала передусім досвітки-гулі зі своїм душечкою Дмитром.

А за п’ять місяців…

– Ой-йой, що ж то за біда в нашу хату вгналася?!! За що Господь так покарав мене, грішну й нещасну?!! Ой-йой, як пережити гірке, як смертельна отрута, горе, гой?!! Ліпше б мене зі світу звів, а не моє дитятко дорогеньке!!! – голосила на всю вулицю стара Шолудиха, діставши страшну звістку про загибель соколика-сина Миколи.

То був кінець серпня. Селяни якраз верталися з полів зі свіжовикопаною картоплею, тож чимало їхніх темних постатей виднілося в перших вечірніх сутінках поміж розлапистих [28] Розлапистий – гіллястий, крислатий. яблунь і груш. Хтось віз гори картоплі підводою, а сам ішов поруч, хтось – ровером, [29] Ровер – велосипед. прив’язавши мішки до рами й заднього сидіння, інші, добряче натомившись, просто сунули босоніж, спираючись на копачки [30] Копачка – сапа з двома-чотирма зубами, що її застосовують для копання картоплі та інших культур. та перемелюючи попід ногами непроглядну куряву…

Село годує в усяку пору, сміється негусто, а от плаче частіше, ніж рясні дощі з неба ллють.

Як от обпечена лютим болем, мов кип’ятком, Шолудиха, що в сорок літ зважилася на синочка, в муках його народила, а він і не віддячив за те: до смерті неньки не догледів.

«Голубе найхоріщий, [31] Хоріщий, найхоріщий – вищий та найвищий ступені порівняння прикм. хороший . нащо душу шматуєш, як шуліка здобич безсилу, нащо заживо з тіла серце видираєш, гой?! Як витерпіти втрату, як не одуріти?!» – заводила, руки до неба здіймала, до землі сирої припадала…

Не дочувши одразу, чого саме верещить шолудива Онищучка, односельці спершу подумали, що то вона знову чимсь не догодила пристарілій свекрусі, тож дає відсіч ужe звиклими голосними виправданнями. Та коли розчули в тім вереску слово «синочок», то чимдуж поспішили один за одним не так заспокоїти бідолашну, як розпитати, що ж таке з Миколкою сталося… А відтак і пожаліли сіромашну. Принаймні словами.