Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

У передніч урагану ми вдихали з балкона його пахощі: низькі, пронизані теплою вологою пасма хмар пахли океаном і тропічними спеціями. Мені навіть вчувались у тих хмарах острівні барабани карибських аборигенів. А на ранок місто й усі землі навколо затопила тепла брудна вода. Повінь позривала дощані набережні; позатоплювала ресторани й підвали, перші поверхи. Стихія втихомирилась за кількасот метрів від нашого дому. Ото була радість! Але винахідливі яппі вже повитягали байдарки і плавали ними вулицями портового міста, як каналами Венеції. Яппі, коли не працюють, то розважаються… Затоплені сусіди вивантажували з будинків промоклі меблі. На площу привезли фургон з дармовими гамбургерами на допомогу постраждалим від повені. Місто гуло й гуляло.

Протягом дня вода поволі стала спадати в затоку. Пожежні машини, як гігантські жовто-червоні слони, викачували хоботами воду з підвалів і випльовували її брудним сірим потоком на тротуари. Затока Чесапік вийшла з берегів і затопила кілька тисяч гектарів передмість, а також історичну частину міста, де ми жили на той час. Передмістя, де жила моя подруга Крістіна, повністю затопило, і тільки з новин ми дізнались, що вся та округа залишилась без води й електрики. На щастя, жертв через ураган Ізабель не було.

Про Крістіну ми нічого не чули протягом трьох днів, доки нарешті одного вечора ціла компанія іспанців (у неї гостювала сестра з Мадрида з бойфрендом і ще хтось) заявились до нас з рушниками й шампунями приймати душ. Пізніше ще довго всі сиділи на руф-декові (терасі на даху) і обговорювали, як безнадійно наша цивілізація прив’язана до електрики, телефону й гарячої води. Аж до смішного! За три дні ерудовані чепурні іспанці перетворилися на майже бомжів!

Нестор усе штовхався і стукався ізсередини, наче хотів узяти участь у всезагальному бенкеті на честь завершення урагану. Гості пішли, смачно поївши (останні ж дні сиділи на самих бутербродах), а ми поїхали до лікарні на звичайну перевірку.

Звідти мене вже не випустили. Незнайома ординаторка з дерев’яним обличчям заявила, що нам з Нестором загрожує інфекція, й вирішила стимулювати пологи. Вибору не було. Я залишилась у фешенебельній палаті з телевізором і крапельницею, прикута до ліжка, а Руслан поїхав додому за речами. Невдовзі повернувся, бо не збирався нас тут кидати напризволяще.

Наступні шістнадцять годин я пам’ятаю ледь-ледь, стимульовані перейми приходили надто часто, а пологи не просувались, тільки виснажували мене й дитину. Здавалось, нікому до нас не було діла, чергові лікарі заходили й виходили, хитаючи головою. Аж ось нарешті в палаті з’явилась медсестра Трейсі, вона щойно заступила на чергування після повільної кругловидої острів’янки. З усього параду лікарів, медсестер і студентів усіх кольорів, відтінків і національностей, які пройшли через мою палату, – мешканка портового міста, звичайнісінька американка Трейсі, єдина виявилася справжньою…

Отож, о сьомій ранку 26 вересня Трейсі енергійно влетіла в палату і вмить оцінила нашу жалюгідну ситуацію. Вона побачила, як мене виснажили минулі шістнадцять годин, можливість інфекції (від якої одні мої близькі друзі втратили дитину на початку свого подружнього життя), невідомість, відсутність елементарної інформації… Медсестра нам усе детально пояснила, привела в палату заспаного китайця – чергового лікаря, тоді китайцевого боса і не відпускала їх доти, доки вони не зробили щось для пришвидшення пологів. За півгодини задушевної розмови з Трейсі я вже знала, що прийшов час виштовхувати Нестора на білий світ.

Невдовзі ми почули крик дитини – такий довгожданий і несподіваний водночас. То був пік блаженства, який там біль! Кричить – значить живий! То була найбільша перемога. Тоді ж прийшла та незабутня мить, коли ми вперше зустрілися. Мій син, ще з прим’ятими вушками і губенятами бантиком трохи повернув голівку на вигині мого ліктя й уважно подивився просто в очі – моїми ж очима! Пізніше казали: «Не міг він тобі в очі дивитись! Новонароджені не здатні концентрувати погляд…»Та я знаю, як воно було насправді. І щось у мені тоді обірвалось, чи з’явилось нове, чи змінилось назавжди, коли він сумно-сумно дивився мені в очі в ті перші хвилини і наче без слів казав: «Я прийшов, як ти просила. Тепер – не підведи».

Я поклялась сама собі – не підведу! Нарешті можна перевести дух – дитина жива, дихає, дивиться мені в очі. Я навіть не пручалась, коли Трейсі забрала його зважити, хоч ревно спостерігала, як на пластиковому візочку черговий лікар (ще один!) важить (3.400!), обтирає, перевіряє реакцію. Усе обійшлося. Раптом на тому ж візочку біля мого ліжка маленьке рідне тільце й кудлата голівка почали здригатись в конвульсіях – ні звуку, ні крику, тільки якесь натужне хапання повітря… І голос Трейсі, наче крізь густий туман: «Ой, як мені це не подобається, зовсім не подобається…»