Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

Четвертого травня, під час роботи у майстерні над керамічною мозаїкою для одного з будинків-іграшок, у Руслана вискочила з-під різця керамічна плитка і різонула кілька вен. Кров била фонтаном. Перетягнувши йому руку телефонним дротом (тим, що трапило під руку в майстерні), я відвезла його у напівпритомному стані в госпіталь Гопкінса. Там йому наклали одинадцять швів, внутрішніх і зовнішніх, і відправили додому з рахунком на кілька тисяч за медичні послуги.

Після цього ми вирішили зробити довгу перерву і добре зайнятись власним здоров’ям. Через три тижні в кінці травня ми побачили будинок, який давно мріяли відреставрувати. Такі будинки нам не часто траплялись: ручнотесані балки і класичне федерального стилю планування, набережна за кілька кварталів і панорамний вигляд з даху на затоку й даунтаун. Історія та сьогодення могли в такому будинку віртуозно переплестись і сусідувати, а в цьому і є сенс історичної реставрації. Будинок на вулиці Робінзона чарував старою дубовою підлогою й мозаїками, старовинними вітражами й ліпними стелями. Підрахувавши всі витрати на реставрацію, залучивши Лин до менеджерських обов’язків і роботи з інспекторами, ми були впевнені, що проект зможемо завершити за два-три місяці.

У кінці червня будинок на вулиці Робінзона перейшов у володіння новоствореної компанії, і всі ми гарно загуляли. З перших же днів справа пішла не так, як треба. Суперечки з Лин, яка хотіла займатись тільки дизайном, були безмежно виснажливими й неконструктивними. Купи мотлоху з будинку повивозили, він стояв голий і сумний. Уже другого серпня наша партнерка заявила, що працювати з нами не може і йде назад на роботу у велику корпорацію, де просто треба було відсиджувати години. Менеджерські обов’язки і робота з інспекторами перекинулись на нас, тільки тепер у кінці всього проекту довелось ділитись прибутком з подругою Лин, яка вже подолала свою депресію. Тепер депресія почалась і у мене…

Лин зникла з горизонту дуже швидко, залишилась одна Крістіна, хоча до неї приїхала з Мадрида сестра-художниця. Їм обом тепер довелось вислуховувати мої тиради-нарікання на несправедливість світу і людську бездарність… Справи на Робінзоні йшли дедалі гірше. Місяць минав за місяцем, ми з Русланом працювали щодня понад силу, а кінця-краю видно не було…

Будинок виявився зачарованим. Інспектор – низькорослий латинос містер Сантана – настирно вимагав хабарів. Він нічого не отримав, бо це було б аж надто гнітюче: не для того ж працюємо в Америці, щоб давати хабарі… Життя від такої принциповості тільки ускладнювалось: робітники відмовлялись працювати або халтурили, електрики й сантехніки дурили й викручували жили, інженер робив помилки в кресленнях. У мене почалась хронічна алергія, в Руслана – гастрит, минала осінь, а ми по горло загрузли в проекті, який мав би бути найлегшим з усіх…

Десь під час епопеї з вулицею Робінзона ми дізнались, що зроблені Русланом минулого року ілюстрації й моя дитяча книжка, які зависли в одному з київських видавництв, вийшли друком. Та не зовсім так, як би цього хотілося, тобто зовсім під іншими іменами (та про це – в історії «…про інтелектуальну власність»). Тоді вже нас обох накрила депресія, однак ми вперто дописали деякі нові казки, домалювали нові, набагато кращі ілюстрації й запланували видати влітку ще дві книжки, поки не вкрадені спритними київськими видавцями.

Тим часом вулиця Робінзона перетворилася на суцільний жах, без кінця і краю. Півроку ми почувалися дітьми підземелля, але нічого вдіяти не могли, бо прийняли у свій бізнес партнерку, яка тепер висіла на нашій шиї гранітною брилою. Десь у той осінній період окреслився урок другий із відомого кінофільму: «Все люди – такие козлы». Хоч стовідсотково я в це так і не повірила…

На додачу до всіх неприємностей пішов і не повернувся один із котів – прототип з дитячої книжки, чим дуже нас засмутив. Але залишився другий (адже один краще, ніж жодного…).

І от сьогодні, 24 грудня 2002 року, я нарешті отримала заповітний папірець від низькорослого латиноса містера Сантани про пройдену останню інспекцію на вулиці Робінзона. Мабуть, не варто повторювати, що за останніх півроку він перетворився на мого персонального ворога з його безкінечними тупими вимогами. Але цього разу він з’явився на диво вчасно, ні до чого не присікався, ходити й дивитись відмовився і всівся на диван, вчепившись у свій портфель.

Тільки тоді я вперше за півроку нашого знайомства помітила, що в Сантани серйозна задишка і досить огрядне пивне пузо, яке завдає йому багато клопоту. Виписуючи мені довгожданого папірця, який означав завершення такого нещасливого бізнесового проекту і свободу від уже ненависного партнерства, містер Сантана взявся виливати мені душу. Чи то передсвятковий настрій його розчулив, чи таке неіснуюче в американському житті й лексиконі поняття, як совість, проявилось – невідомо. Сантана ледь не плакав: який він, мовляв, самотній, і всім від нього потрібен тільки папірець, ніхто, мов, про нього не дбає, і сім’я його покинула, і тупа в нього робота, і намарно страчене життя…