Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

На третій день Мишко вирушив до цирку сам, бо дружина Оксана його супроводжувати відмовилась навідріз. Приїхавши ще затемно, любитель саду й городу (і особливо городини) зайняв чергу один із перших, що гарантувало йому хоч якусь здобич. Протягом наступних двох годин біля воріт зібравсь чималий гурт з чорними пластиковими мішками.

В кавову темряву ночі молоком влився світанок. Присутні іноді скупо перемовлялись, однак повітря, здавалося, ставало густішим чи то від запаху мануру, чи від їхніх гострих поглядів. Доглядач слонів не з’являвся, гурт тривожно гудів. Мишко грюкнув кілька разів кулаком у ворота, і довгожданий заспаний цирковий робітник нарешті розчинив заповітну браму. Він повільно відхилив хвіртку з виглядом страждальця, що напередодні неабияк перебрав. Тоді хрипкуватим голосом оголосив:

– Ladies and Gentlemen, no more elefant shit today… (Леді й джентльмени, слонячого мануру сьогодні не буде…)

Натовп отетерів. У напруженій гонитві за «високоякісним продуктом» усі забули, що тварина-виробник може мати свої проблеми. Виявилось, що у слона зі шлунком не все гаразд і добриво того ранку не надійшло… Гурт розчарованих людей почвалав до машин, а Мишко від розчарування просто не міг зрушити з місця. Як це так: простирчав тут три години, а слон так і не видав мануру? І що його робити в такій ситуації?

Повертаючись додому, Мишко думав: «Життя вкрай несправедливе – найпростіші, здавалося б, бажання, залишаються невдоволеними. Ну чому не вдалось дістати хоча б пів-мішка такого потрібного мені добрива?» Та найважче Мишкові було через те, що він не любив пасти задніх, а ще менше – відступати. Чоловік вирішив: якщо не вдалось дістати мануру в цирку, то дістане його в зоопарку, навіть якщо доведеться за це заплатити. Тільки так Мишко міг віднайти втрачену душевну рівновагу і не відчуватися лузером.

Наступного дня ні світ ні зоря Мишко вирушив до найближчого зоопарку. Про запас набрав мішків і лопат різного калібру і вже не мав сумніву, що без добрива додому не повернеться. До найближчих слонів їхати довелось не більше не менше як триста миль – до столиці штату.

В обідню пору Мишко прибув. Він трохи походив поміж клітками з тваринами, впевнився, що тут слони є і, здавалося, без проблем із травленням. Саме в цей час наглядачі в зелених халатах чистили слонячі стійла і вивозили манур десь у невідомому напрямку… Один із зеленохалатників зупинився закурити. Мишко також закурив і підійшов. Чорний лискучий негр пробубнів щось нерозбірливе у відповідь на привітання, а в Мишка тим часом визрів у голові план:

– Слухай, я вирощую рідкісні тропічні квіти, з яких виготовляють медикаменти, – безсоромно став він брехати. – Аби довести проект до кінця, мені треба виростити одну дуже вибагливу орхідею. Вона потребує спеціального ґрунту, а для нього найбільше підходить слонячий манур. Я купив би в тебе пару мішків… Хочеш заробити двадцять доларів за десять хвилин?

Негр недовірливо і неприязно сопів, але почувши про гроші, зацікавився.

– Давай двадцятку, мішок і чекай біля входу – за двадцять хвилин матимеш свій манур.

Мишко піднісся духом і пішов до машини, безтурботно насвистуючи. Через півгодини біля запиленого пікапа з’явився вже знайомий негр із чорним мішком за спиною. Він вдавав, що страшенно втомився від такої важкої ноші, але на чай від скупуватого Мишка так і не діждався. Обидва врешті вдарили по руках і розійшлися з виглядом колумбійських наркодилерів.

– Приходь ще, – змовницьки промовив наостанок негр у зеленому халаті й пішов у бар пити пиво.

Совість негра була майже чиста, відсотків на вісімдесят він вірив, що набрав у мішок саме слонячого мануру із загальної купи, хоча лишалася досить велика ймовірність, що манур міг бути з-під носорога… Та він тим не довго переймався, бо, зрештою, байдуже, на якому ґрунті виросте рідкісна орхідея, що може врятувати людство від страшних хвороб?

Мишко тим часом мчав на своєму пікапі й тихо радів. «Високоякісний продукт» поважно похитувався на задньому сидінні – нагорода за Мишкові поневіряння. Везти його в кузові чоловік навіть не ризикнув: щоб не загубити. Десь на півдорозі його почав діймати сморід, але Мишко терпів. Він уже бачив, як завтра цінне добриво лежатиме на городі й робитиме свою благодатну справу. Та й добрива було, мабуть, удвічі більше, ніж роздобув його друзяка. Отже й удвічі більше шансів на велетенські помідори й персики… Головне – це був саме той омріяний манур, про який писали всі фахові журнали, а не просто харчові відходи чи, може, з-під якоїсь іншої тварини. До речі! У нього ж удома навіть є кілька таких журналів з фотографіями різного виду добрив. Можна не тільки впевнитись, а й ще підживити радість перемоги після кількох прикрих спроб…