Руслан Найда - Балта – Бруклін – Балтимор. Історії та малюнки з імміграції… (збірник)

І художник думав: от він прожив тут уже майже рік. Чого він навчився? Іноді здавалось – більше, ніж за шість років студій в Академії мистецтв. Він завжди пам’ятав, що майстерність і впевненість йому таки дала школа соціалістичного реалізму. Але рік у Нью-Йорку, в цих мистецьких джунглях модерну, в безкінечному потоці виставок, зустрічей, подій, скандалів, проектів та ідей – був незвичайним роком. Максим зрозумів: скільки б йому відпущено віку, його перший рік у Нью-Йорку, всі його події, запах спеки і радість першовідкриття – ніколи не вивітряться з його душі.

Згадував він також того вечора Маліку, її брата, свого вірного друга, з яким вони провчились десять років в одному класі. Згадував юність – ту, ранню, шкільну, як засипали цукор у бензобак «запорожця» математичці… І думав про своє сьогодення серед барвистого й багатоголосого бруклінського коловороту. Ставало йому весело і трохи щемно на серці, однак які б почуття не охоплювали хлопця в такі хвилини – не було одного. Не було відчуття, що життя проходить намарне. Максим прямував дізнаватись у друзів-бруклінців – що сталось із Трипільською Мадонною та іншими експонатами, які чи то вкрали, чи «загубили» з виставки у Вашингтоні. Де ж їм ще було опинитись, як не в Нью-Йорку?

Маліка мала рацію. Через кілька днів до «Скляного Палацу» дійшла чутка про «трипольскіє ценності». А сталося це так. У другій половині дня, коли спека досягла найвищої точки і вийти з прохолоди кондиціонера було просто неможливо, до майстерні завітали гості. Ромі, смаглявий азербайджанець, його дружина Світлана (народжена у Львові, вона емігрувала з батьками на історичну батьківщину ще в дитинстві) й Роміна новоприбула до Америки мама.

Огрядна тітонька лише три дні тому прилетіла прямим рейсом із Тель-Авіва. У відомій бруклінській майстерні вона вирішила замовити нові двері для синової квартири. Ромі й Світлана проживали в тісному двокімнатному апартаменті в південному Брукліні, де вже третій день панувала всюдисуща Ліліана. Ромі не бачив свою матусю більше п’яти років, відтоді, як сам переїхав з Ізраїлю до Америки. Тому для нього було справою честі виконувати всі Ліліанині забаганки, приймати її якнайтепліше й довести протягом двомісячного візиту, що з нього в житті таки вийшли люди.

Доки Ліліана примруженим оком розглядала скляні панно у виставочній залі, Моня зі Шльомою вже завели свою знайому пісню про унікальну техніку гравюри на склі, що виконує їхня єдина на весь Нью-Йорк майстерня. Тим часом Максим перекинувся кількома словами з майже землячкою – Світланою.

Ромі покірно тупцяв за своєю неосяжною матусею і примовляв, що ціна для нього не має жодного значення, аби мама залишились задоволені. Світлана притишено виливала душу Максимові. Говорили вони по-українськи, хоч Світлана мала смішну суміш галицького й ізраїльського акцентів. Та це й не дивно, коли людина перших десять років свого життя прожила в центрі Львова, ще десять років в центрі Тель-Авіва і останніх п’ять – у Брукліні, зі своїм коханим Ромі.

– Знаєш, у них (тобто євреїв із Середньої Азії) такий звичай, що коли приїздить свекруха, тобто ота – я повинна спати з нею в одному ліжку цілий тиждень! Уявляєш? А як вона хропе! Що ж мені робити, Максимчику?

Жінок до Максима тягнуло завжди, бо він високий, добре складений, з широкими вилицями на красивому засмаглому обличчі. Коротке густе темне волосся особливо гарно грало з його такими ж чорними, глибоко посадженими очима. Крім того, він ще й умів терпляче слухати жінок, і не одна з його короткочасних знайомих таємно мріяла його звабити.

Хлопець з розумінням похитав головою – Схід, мовляв. А сам ледь не пирснув сміхом. Бідна дівчинка… Це після того, як з тобою ніби з писаною торбою носились твої тато й мама у Львові, як після довгих пошуків в Ізраїлі тобі таки знайшли достойну пару – жениха Ромі з американською візою, щоб ти не опинилась десь в кібуці-колгоспі на буряках чи що там у них росте… Після всіх тих стратегій, в тісному бруклінському апартаменті, в червневій спеці й задусі ти повинна ділити ліжко з почесною хропухою, якій ніхто не сміє сказати слова наперекір! Мамо, тату, де ви?

Максимові було шкода дівчини, все-таки землячка, але аж ніяк не міг їй зарадити. Втішав – та це ж усього на тиждень, а тоді переселите родичку в іншу кімнату й залишишся зі своїм веселим смаглявим Ромі. Він тобі щодня возитиме додому ящиками екзотичні фрукти – ківі й авокадо, тангерини, папаї та гігантські стиглі груші, бо Ромі розвозить ці дари тропіків з ранку до ночі у розмальованій азербайджанськими пейзажами вантажівці. Зачинятиметесь ви з ним і з фруктами в окремій кімнаті і яке тобі буде діло до якоїсь там свекрухи! Все ж таки твій Ромі не ортодокс, наголо тебе стригтись не примусить, як твою ще одну землячку обчикрижили в Боро Парку, – ото звичаї… Ромі ж людина майже наша, азербайджанська.