Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

– Цю людину відіслав до Найвищої Ради достойний рабі Ісраель?

– Так, – відповів охоронець. – Так, адаль Йосія, це саме він, Ратбер-хемег, лікар дому Йосифового.

– Чи не розмовляв цей хемег із кимось дорогою до Святого Міста і в Місті? – спитав охоронця капловухий Йосія.

– Знаю службу, – образився старий вояка.

Йосія дав йому низку дірчастих дирхемів і відпустив у заслужене забуття. Мені ж наказав іти за собою.

Ми довго мандрували химерними незліченними коридорами палацу, аж поки Йосія відчинив важкі дубові двері до світлої кімнати з високою арковою стелею та стрімчастими довгими вікнами, кольорове скло яких не пропускало зображень світу.

– Ось тут, – сказав шляхетний капловухий хазарин Йосія, – ти чекатимеш дві доби. Потім старійшини Хак-Кахалу, Найвищої Ради Екзегетів, вислухають твоє повідомлення.

Напевно, на моєму обличчі з’явились ознаки багатьох запитань, народжених від його слів, бо хазарин додав:

– Сьогодні – шабаш. Найвища Рада не збирається. Завтра найдостойніші мудреці-екзегети передбачили зайнятися тлумаченням важливого тексту, що його знайшли торік в Єрусалимі. А вранці наступного дня Найвища Рада заслухає вивідувачів та спостерігачів з околиць Раш-Хазарі. Тебе вислухають одним з перших…

Капловухий Йосія додав також, що їжі мені подадуть стільки, скільки я забажаю, а ввечері приведуть жінку з Дому царських охоронців.

Кімната, де мене замкнули, була довершена й затишна. Всю підлогу вкривав червоний килим, стіни до половини людського зросту були оббиті пофарбованою в жовте повстю. Невдовзі принесли велику срібну тацю ячмінних коржів, глибоку миску з оливковою олією та повний кошик величезних солодких груш… Вино з царських виноградників було прозоре й легке, немов джерельна волога.

А гарна молода жінка, яку привели згодом служники палацу, бронзовотіла й весела, загасила у теплих глибинах свого лона мій неспокій і стерла долонями вправних рук важкі думки про майбутню зустріч із мудрецями Хак-Кахалу… Ті дві доби чекання минули пухнастою, мов ісфаганський килим, хвилиною, в сяйві смарагдового скла віконниць і бронзової шкіри дівчиська без імені.

Але настав світанок другого дня хазарського тижня – «дня пророків», – і вдруге побачив я адаля Йосію. Капловухий начальник і два охоронці вивели мене з царського палацу у розкішний гай над урвищем-берегом Великої ріки. Цей гай хазари звуть Царським – Бахчімелек. Серед дерев і галявин збудовані склавинськими майстрами пречудові дерев’яні павільйони. В них теплої пори року живуть царева дружина й наложниці, не обрані для його подорожі до літньої резиденції – Семендеру. Великий мур оточує Бахчімелек.

За часів мого перебування в Ітхелі Найвища Рада Екзегетів збиралась у двох місцях. Узимку – в таємному підземеллі головної синагоги Ханбалика, а під час літньої спеки мудрі тлумачі текстів радились у Блакитному павільйоні Бахчімелека, що належав дружині царя Рахелі.

Перед тим як увести мене до Блакитного павільйону, на голову мені натягли чорний глухий каптур. Як згодом я зрозумів, це робилося для того, щоб вивідувачі, розпитувані в Хак-Кахалі, не могли впізнати один одного. Крізь тонку тканину каптура я все бачив і чув, але моє незграбне обличчя тепер відходило у простір державних таємниць Хазарії.

Йосія наказав мені не називатися під час звіту своїм ім’ям, відгукуючись натомість на назву першої літери іудейської абетки – «Алеф». Ось вам ще одне з моїх імен – змінних, плинних, різних.

Капловухий адаль наказав мені також не наближатися до мудреців Ради ближче ніж на три кроки, бо дихання необрізаного варвара не повинне змішуватися з диханням обраних Богом святих людей.

Усередині Блакитний павільйон був розкішний і просторий. Підлогу терас і великої зали вкривали сині килими із зображенням планетних кіл і жертовних чаш. У свинцеві розетки й фасції химерних ґрат на вікнах вправні майстри вставили сапфірові пластини й шматки кольорового скла так, що біле, блакитне і синє сяйво мандрувало у присмерку зали, ковзало шліфованою поверхнею струнких дерев’яних колон, що підтримували різьбленими капітелями поцятковану зірками темно-синю стелю.

У центрі великої зали на серпоподібному підвищенні сиділо п’ятнадцять членів Найвищої Ради. Статечні старці, зодягнуті в білі шовкові й вісонові шати, з довгими доглянутими бородами, застигли в нерухомості відчуженої від дрібниць сущого уваги. Перед підвищенням на великому ослоні підносилася велична постать голови Найвищої Ради, славного на обидві ойкумени рабі Ієгуди бар-Хобара, що носив титул Царського Тлумача Текстів. На грудях рабі висіла золота прямокутна табула. На ній палали різнокольоровими барвами укладені в три ряди дванадцять величезних каменів, за числом старих колін Ізраїлевих. Ця священна табула являла собою точну копію нагрудної прикраси прадавнього первосвященика Аарона, брата Мойсеєвого. Мелхиседек пояснив мені згодом, що деякі рабі не схвалювали носіння Ієгудою табули Аарона в часи, коли Єрусалимський храм був перетворений на руїну і не мав законної спадковості первосвященства. Але Ієгуда був дідом царської дружини Рахелі, першим радником царя та Великого Кагана, і відкрито докоряти йому за амбітність не наважувалися навіть мудреці з далекої Палестини.