Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Від Людяти повернувся я в дім Йосифа пізно, в темряві. Усі, крім сторожі, спали, і я ліг на ту повстину, на котрій за моєї відсутності негарна булгарка зраджувала мене з багатьма мужами саркельськими. Лиховісні передчуття купчились у моїй голові, і гірка відрижка Людятиного меду стояла в горлі. Демони злетіли з глибини астралу і наповнили мерзотою мою душу. Мені навіть здалося, що криваві плями на моєму одязі світяться в темряві, як дідькові очі.

Тої безсонної ночі засумнівався я в силі Даждь божій. Якщо, за словами Стояровими, навіть Світилена й Силеник не володіли тією Силою, то сучасні мені жерці не мали її і поготів. «Може, Даждьбог помер там, на Небі?» – спитав я себе і злякався власного блюзнірства. Згадав я кам’яних баб на Дніпрових берегах: у дні молодості тих бовванів – коли юне сонце сходило над юним Степом – жив Даждьбог. Усе тоді було простором, а простір – ним. Але світ змінився. Згоріли славетні капища, померли великі жерці, пророчиць заступили хтиві ворожки, а богонатхненних волхвів – невігласи і дурисвіти. Могутні держави славлять Єдиного Бога, і мудрість простору перейшла у книги. Велика порожнеча відкрилася в душі моїй, у поганській душі Ратибора. А демони скакали в тій порожнечі і верещали: «Даждьбог здох!»

Над ранок я заснув, але спати довелося недовго. Збудили мене суворі вої із сотні Сондоке-багатура. Золоті шестикутні Зірки Давида пломеніли на їхніх лускатих срібних панцирах, і старший із воїв сказав: «Рабі Ісраель, Спостерігач Заходу, хоче бачити тебе, лікарю Гафаг з дому Йосифового».

Вої у срібних панцирах повели мене в цитадель Саркелу. Ми ввійшли у браму внутрішнього муру, що поділяв фортецю на південну та північну частини. Брама ця була з двох дубових колод, а ззовні покрита мідними плитами у два пальці завтовшки. Відразу за брамою була збудована дерев’яна споруда – на високих колодах розміщено щось на зразок величезного кошика з кам’яними брилами. Коли вороги підведуть до брами таран, колоди підсічуть сокирами, і купи каміння завалять простір між покритою міддю брамою і другою – дерев’яною. Від другої брами до цитаделі веде вузький хідник між цегляними стінами. Вої провели мене тим хідником до залізних дверей у кам’яній товщі вежі. Коли ми наблизились до дверей, незрима сторожа відчинила їх ізсередини. Я опинився у тісній темній комірчині. З темряви до мене простягли руки люди, обличчя яких закривали чорні відлоги. Мене обмацали, витягли з-за пояса ніж і зав’язали очі. Потім ми довго йшли хідниками і сходами: відчинялися двері, перегукувалися гаслами охоронці. Нарешті грюкнули останні двері, і з моїх очей зняли ганчірку.

Я побачив велику довгу залу без вікон. Освітлювало її шість дивних смолоскипів, які не смерділи, палаючи рівним ясним полум’ям і зрідка потріскуючи. Склепіння над ними було біле, без сліду кіптяви.

Під стінами за ли стояли зручні ослінчики, обтягнені червоною тканиною. Підлогу встеляв суцільний килим – величезний, чорно-червоний.

Віддалена від мене стіна зали була вкрита чорним оксамитом із зображенням семисвічника й Зірки Соломона. Перед оксамитовою завісою стояв дерев’яний престол у вигляді крісла з високим бильцем, на якому вправний майстер зобразив семисвічник і написав «Шаддай», що означає одну з незліченних якостей Єдиного: «Всемогутній».

Я зрозумів, що перебуваю у Чертозі Нарад – таємному підземеллі під фортечною синагогою, де рабі Ісраель радиться з найвищими зверхниками Саркелу. Не знав я тільки одного: нащо мене сюди привели. Може, рабі Ісраель захворів?

Рабі сидів на одному з червоних ослінчиків біля престолу. Пізніше, в Ітхелі, я зрозумів, що трон із написом «Шаддай» могли займати лише Божественний Каган Хазарії з роду Ашинів та цар Ітхеля з роду Обадії Першого. Від заснування Саркелу до моїх часів ніхто й ніколи не посідав престолу в таємному підземеллі. У кожній із фортець на просторах Раш-Хазарії – Священного Хазарського каганату – є такий престол, скопійований з Істинного Трону в Ітхельському палаці Кагана. Так і стоять ці крісла порожні – як Знаки всюдисутності богоданої влади Кагана і Царя…

Рабі Ісраель був, напевне, не зовсім іудеєм, бо мав вузькі очі степового народу. Але у тих очах опирався мінливому сущому тисячолітній спокій іудейської мудрості. Невеликого зросту, щуплий, він кутався у шовковий білий плащ, а на голові мав круглий повстяний капелюшок із срібними бляшками – ханнезар. Навколо ханнезара ще де-не-де виднілися залишки сивого волосся, але обличчя рабі було безбороде, а скроні – голені та блискучі. Років йому було, напевне, шістдесят, а жовтизна довкола очей вказувала на печінкову хворобу.