Олег Гуцуляк - Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Ерге-багатур навідувався у капище кожні три дні, розповідав про марні намагання знайти лігво Дракона. Невдачі озлостили його, і навіть горді мешканці Карахелу ховались у землянки, коли славетний витязь скаженим галопом мчав до печери волхвів.

Якось завжди мовчазний Стояр заговорив зі мною. Менгі вдавала, що спить, молодших жерців у печері не було.

– Де ти, Ратиборе, навчився лікарської науки? – спитав цілитель.

– У виті Желянській, – відповів я.

– Силеник ще живий?

– Убили рік тому.

– Хрестопоклонники?

– Не знаю.

Стояр помовчав, а потім сказав:

– Не навчайся книжної мудрості у греків та іудеїв, бо втратиш дар Даждьбожий.

– Чому книжна мудрість погана? – здивувався я.

– У греків та іудеїв один Бог і багато книжок, а в нас багато богів і одна Книга. Навчишся читати книжки єдинобожників, не зможеш прочитати Книгу Даждьбожу. А вона є все.

– Де ж та Книга? – спитав я. – Ніколи не чув про неї.

– Книга Даждьбожа не людьми писана. То Небо – зоряне і денне. Усі знаки на ньому – інших не треба.

– Чому ж тоді найбільші держави світу, Хазарія та Візантія, вірять в Єдиного і мають багато книжок? А ми, онуки Даждьбожі, такі мудрі, платимо їм данину?

Стояр недобре посміхнувся обличчям-черепом:

– Про те тобі треба було спитати у Силеника. Його дід Овой останнім мав Силу Даждьбожу. Єдиний серед усіх склавинів. Він втратив ласку Неба, і Даждьбог відвернувся від нас.

Цілитель помовчав, а потім додав:

– Не думай про цю жінку, Ратиборе. Вона народжена не для тебе. Ніщо не мучить нас так, як нездійсненні бажання…

І пішов, замітаючи земляну підлогу довгим білим одягом.

Менгі розплющила очі й сказала:

– Цей жрець – дурень!

– Чому? – спитав я, а розум мій тої миті ще лежав під брилами Стоярових слів.

– Бо він думає, ніби знає, для кого народжена Менгі, – сказала жінка і відкинула повстину.

Потім вона підняла вище грудей сорочку і розсунула свої мармурові ноги так, щоб я міг бачити й брати все, чого так бажав…

Дракон так і не з’явився. Щойно Менгі сказала багатурові, що може їхати на коні, Ерге віддав наказ повертатися у Саркел. Дорогою нас перестріли посланці рабі Ісраеля. Вони повідомили новину: Хельґ із варягами прийшов у Балтавар, столицю чорних булгар, давніх ворогів Хазарії. Хан чорних булгар Кубрат і Сьєрн Хельґ дали криваву клятву своїм богам знищити Саркел і владу Ітхеля у Великому Степу. Рабі Ісраель очікував нападу на фортецю у два-три найближчі тижні.

Навіть на великій відстані від Саркелу відчувалися мілітарні приготування. Залізна воля рабі Ісраеля стягувала до фортеці війська підкорених степових народів. Кінні сотні гузів і печенігів сунули до Білої Вежі під чорними прапорами, на яких відливав срібним блиском семисвічник Хазарії. Ерге-багатура вони вітали радісними криками, але я пам’ятав слова пророчиці Радагасти. Коли Ерге вперше з’явився у капищі Карахелу, Радагаста сказала: «Меч Арпавутів над цим воєм – опустить і не зупинять».

Кочовики приєднувалися до нашого загону, визнаючи Ерге начальником над собою. У Саркел багатур привів зо три тисячі війська й сотню піших ратників-буртасів.

Коли ми в’їхали у ворота Саркелу, то побачили, що назустріч суне галаслива юрба. На чолі її йшов Людята, а за ним двоє гузів тягнули мою наложницю-булгарку. Одяг на ній був роздертий, а обличчя скривавлене.

«Ми піймали її під час блуду! – кричав Людята. – Ратиборе, вона зраджувала тобі зі слугами Йосифа і з воями Джанібека. Вбий її!»

Я не вс тиг нічого сказати – Ерге-багат ур під’їхав до юрби, підняв меча й розрубав навпіл мою наложницю. Кров оббризкала мій одяг. Багатур, дивлячись на Менгі-ханум, мовив: «Зрадлива жінка – ганьба для чоловіка. Зрадливих жінок треба вбивати!» Я побачив, як зблідла красуня Менгі. І число того дня було «вісімдесят вісім» – так кажу я, учень Мелхиседека й авви Леонтія.

У той день я був немов хворий. Людята запросив мене до себе в майстерню, розпитував про Дракона й розповів саркельські новини останніх п’ятдесяти днів, що пройшли від нашого від’їзду з фортеці.

Оповіді відвідувачів про те, що трапилось у Балтаварі, були непевні. У Саркелі казали, що Хельґ став союзником Візантії, що в Балтаварі вбито купців Йоханана і Семендер-тархана, що Хельґ всюди з’являється з жінкою зі Священного роду Ашинів [47] Ашини – вовки (тюрк.) . Династія тюркських володарів монгольського походження. Засновник клану Ашина у 439 р. переселився з Шеньсі до підніжжя Алтайських гір і став володарем племені жужанів у 552 р. Ашина Бумин (Туминь) прийняв титул Великого Кагана (ільхана). До 580-х років Ашини підкорили Великий Степ Євразії і заснували кочову імперію тюрків Тукю. У VIII–IX ст. нащадки Ашинів були піднесені степовими народами у харизматійний ранг живих богів. Династію Ашина визнавали як володарів Степу китайські імператори династії Тан. – прадавніх законних володарів Хазарії і Великого Степу. Військові сили Хельґа в переляканій уяві саркельців досягли ста тисяч воїв, і Людятина жона вже оплакувала загибель фортеці, чоловіка й дітей. Сталися зміни і в цитаделі. Не відомо, за які гріхи Джанібек був відсторонений від керування залогою, а його місце посів Сондоке-багатур, витязь із незнатного печенізького роду. Людята з того дуже тішився і, напевне, знищив за вечір половину хмільного меду, припасеного у пивниці.