Ликович Ірися - Татцельвурм. Тірольська історія

Жовтий, безкоштовний для лижникiв «Postbus», заповоротив нас тим часом до одного iз пiдйомникiв, i мiй iталiйський сусiда, привiтно кивнувши на прощання, зник у натовпi збуджених полуденною альпiйською спекою вiдпочивальникiв. Я ненавидiла їх. Бо у них не помирали чоловiки та дiти. Бо вони мали вимрiянi домiвки. Бо їм хотiлося вiдпочивати. Бо вони знали, чого хочуть. Бо у них не було кандидозу. Бо вони не приймали по кiлька пiгулок щодня. Бо вони не приїхали до Тiролю з метою тихо згасати, так i не знайшовши власного спокою, не вiдчувши чудодiйної сили кохання, не полюбивши дев'ятимiсячну доньку, ставши тiнню власних страхiв. Вони вiрили, що рай знаходиться на Землi.

Ми проминали поодинокi села, хати яких iнколи аж до вiкон вгрузали одним боком у землю. Полонини з дерев'яними хижками на схилах, переповнених фермерським реманентом та сiном, траплялися дедалi рiдше. Австрiйська асфальтiвка часом переходила в затоптаний снiгом глиняний тракт, рясно посипаний на поворотах дрiбними ожеледозахисними камiнцями. Ланцюговi сiтки на шинах нашого автобуса загрозливо гримiли, розкидаючи на всi боки рощений мiльйонами рокiв кам'яний пил. Я притискала до тiла сумку свого життя або повiльної смертi, не боячись, що хтось поласиться на неї i поцупить. У нiй не було нiчого цiнного — всього-навсього мої останнi шiсть земних мiсяцiв, забарвлених ледь не потойбiчною нудьгою. Пiсля закiнчення знеболювального настане порожнеча. Бо життя не залишає менi вибору.

Люди, тiльки вони виннi у моїх нещастях. Вони нiколи не любили мене по-справжньому. Одеськi чоловiки не звертали на мене уваги. Мiй низький зрiст виставляли на посмiховисько навiть у забитому карпатському селi! Що вже казати про судно, де тiльки джамайкiцям подобались мої видовженi, мов шматки зiжмаканого тiста, груди.

Шкiряна сумка, привезена колись iз того мiзерного Брiсбена, у котрому, як i в усiх великих мiстах, люди завжди кудись поспiшають, несучи у поглядах тавро недовiри до iнших, спокiйно лежала на моїх колiнах, й iнколи, на стрiмких поворотах занадто вузьких вулиць, таких, що я навiть не була впевненою, що водiй подолає їх, ледь чутно, зрозумiло тiльки менi, подзенькувала мелодiєю ампул. Я могла би преспокiйно «забути» її в цьому байдужому до мого стану автобусi, а потiм просто не пригадати нiчого, аби вже через кiлька днiв стати тлiнню нашої нетлiнної землi. Стати першим каменем нової гори, вагiтної людьми.

Кiнцева зупинка чхнула в моє посiрiле вiд безвиходi обличчя сухiстю повiтря та яскравим палючим сонцем. Здавалося, якби тут була хоч одна стеблинка зеленої трави, вона би вигорiла за кiлька секунд. Десь неподалiк прогуркотiв свою обнадiйливу мелодiю жовтий рятувальний гвинтокрил. Спалах асоцiацiї зi швидкiстю блискавки вiдiслав мене до подiй п'ятирiчної давностi.

Вертолiт, зробивши коло над невеличким селом, сховався за блiдий туман, що саме з шаленою швидкiстю проплив повз. Я нiколи не думала, що небо починається так низько. В Австралiї воно завжди здавалося недосяжним, коли пожухлi вiд спеки трави та приземленi дерева боязко, нiби боячись вiдiрватися, тулились до горизонту, а небо нависало над континентом прозорою, поцяцькованою плямами, голубуватою накривкою, котра, здавалося, починається там, де закiнчується безкінечнiсть уяви. Аж ось i перше вiдкриття: хмари весь час чiплялися за гори.

Годин iз три, блукаючи вимерлим селом, стукаючи до хат, я шукала транспорт, котрий довiз би мене до мети. Та до приреченого на лавини села їхати нiхто чи то не поспiшав, чи не наважувався. Тим паче, що всi знали — ця зима видалась занадто снiжною. Як i тодi, п'ять рокiв тому.

Врештi, перемащений тiрольський селянин, який у гумових чоботях вивозив за допомогою електротачки гнiй, непривiтно глянувши на мене та вислухавши мою ламану нiмецьку, вiдповiв, що вiн довезе мене до Гохобердорфа за п'ятдесят євро, бо ж туди нiчого, крiм його трактора не доїде. З нами зголосилась їхати його свiтловолоса iз двома куцими кiсками донька. Шепелявлячи щось крiзь дiрочку вiд переднього зуба, вона несмiливо зиркала на мене, сором'язливо тримаючись за татову зелену штанину. На подвiр'я вибiгла молода мати iз тугою «тимошенкiвською» косою на головi, й обурено вiдмовляла чоловiка брати з собою дитину у такий снiгопад, та ще й до «того проклятого села». Вiн же тiльки вiдмахувався у вiдповiдь, стверджуючи, що «чхав на жiночi вигадки», i що його трактор не боїться навiть пiвтораметрового снiгу.

Непроїзними дорогами, грузнучи у снiгу, голосно гуркочучи ланцюгами на колесах, їхали ми до моєї кiнцевої мети. Чомусь вiдчувала, що саме там, бiля мiсця смертi мого чоловiка та дитини, я маю знайти i своє забуття.