Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

Ви знаєте, скільки грошей заробляють крамниці в сезони знижок? Значно більше, ніж витрачають на все те, що продають. Бо навіть зі знижками ці речі коштують удвічі дорожче, ніж власники крамниць їх придбали. Люди дуріють у такий час: купують англійське взуття, італійські кофтинки, турецькі шкірянки і навіть не знають, що шиють це все в Броварах і реальна ціна цих речей — не більше двох гривень. Хіба ж мали б бізнесмени такі надприбутки, якби ми були трохи розумнішими?

Людина, яка себе любить, не дасть себе обдурити. Але таких людей мало. Влада, наче рак, знищує все світле й розумне, що з'являється в людині, даючи їй натомість гроші, посади, а в гіршому разі — кулю чи в'язницю. Церква також не мириться з альтернативною думкою і не чує запитань, інакодумці стають ворогами й відлучаються від церкви, бандити неслухняних просто вбивають. Система не хоче змін, система не хоче мати в собі самій збоїв, а будь-яка людина, яка зрозуміла істину й насмілилася виголосити власну думку, — це збій, і що швидше вдасться її ліквідувати, то менше залишиться шансів, що ці збої триватимуть. Тваринний світ. Як у тій ілюстрації з підручника зоології: жук їсть слимака, птаха — жука, звір — птаху, людина — звіра, людину — людина. Інакше бути не може, це закон, і, якщо його порушити, світ припинить існування. Так само думають і творці системи: порушення законів, ними вигаданих, зруйнує створений ними світ, де ми з вами — просто планктон, який треба з'їсти, робоча сила, яку можна використовувати, вуха, на які можна вішати локшину, баласт, якого можна за необхідності легко позбутися.

Скільки ви заробляєте? Якщо чесно? Так мало? Це тому, що ви надійно і без збоїв працюєте в системі. Вам не дають умерти з голоду, але й відчути себе щасливими та незалежними вам також не дозволяють. В іншому разі ви зможете жити й поза системою, але ж вона не зможе жити без вас. Перемогти систему як таку неможливо. Вона тримається на великих амбіціях, великих грошах, великому егоїзмові та гріхах. Утім, кожен із нас має можливість подолати систему в самому собі. Так, це складно, це вкрай складно, але водночас нема нічого простішого, аніж зламати в собі оцю систему з її дурними механізмами, які не дають тобі бути самим собою. Система сильна, бо випереджає тебе на крок, і тобі здається, що ти ніколи не зможеш її обдурити, вона завжди буде думати на два ходи наперед, як той гросмейстер, що сів до шахівниці зіграти партію із новачком. Але гросмейстер виграє тільки тому, що його суперник передбачуваний, і ще — тому, що є певні шахові закони, якими не можна нехтувати, і, знаючи ті закони, можна обіграти навіть дідька лисого. Система переконана, що ти живеш за її законами, і тому вона не чекає від тебе жодної несподіванки. І от саме тоді, коли ти зробиш те, чого від тебе не очікують, система дасть збій. Ти зв'язаний роботою, родиною, зарплатнею, кредитами за житло, авто, медичною страховкою, суспільною мораллю, громадянством, паспортними даними, амбіціями, друзями, патріотизмом, і ще чим завгодно може зв'язати тебе система, аби знати, які кнопки натиснути, аби ти вчинив саме так, як від тебе того очікують. Щоб виграти, треба просто взяти й піти в інший бік. Стати вільним — нема нічого кращого і нема нічого страшнішого для людини, яка роками жила в системі, — в один день ураз стати вільною, і самостійно приймати рішення, і йти саме туди, куди ти хочеш піти, і не тому, що так потрібно, а тільки тому, що ти так собі вирішив. Сам. Іти власною дорогою може тільки та людина, яка вірить. Без віри пройти той шлях неможливо. Бо саме віра породжує незбориму силу, яка робить тебе унікальним і назавжди нищить у тобі самому створені системою механізми.

Марк ішов Московським мостом у бік Троєщини і, озираючись назад, бачив, як сідає сонце й кидає свою червону тінь на церковні бані, будинки, дерева і на світло-сірі хмарки. Останні змінювали колір і згорали в тому ніжному багатті. Вечір. Аварія. Дві вантажівки не розминулися і тим самим утворили величезний затор, який починався ще біля метро «Петрівка» і тягнувся аж до мосту через Десенку. Марк ходу. Він хотів ще до смеркання залишити місто. Грошей на таксі не було, і він вирішив сісти до будь-якої машини, яка їхатиме з міста. Зупинився, автівки мчали назустріч, блимаючи блідими фарами. Він підняв руку. Так стояв хвилин із шість. Врешті зупинилася темно-зелена іномарка. Водій опустив скло. Марк не побачив його очей — синя бейсболка, такі продаються на троєщинському ринку за шість гривень, вони лежать у великій картонній коробці, і колоритні корейці чи китайці залюбки скидають гривні три-чотири, якщо дуже попросити або зробити вигляд, що вам товар не подобається і ви йдете собі далі шукати інший. Марк поглянув на руки: коли йому не вдавалося дізнатися щось про людину, бо та ховала очі, він завжди звертав увагу на руки, руки могли сказати про людину ще більше, аніж очі чи, скажімо, уста. Маленькі товсті пальці. Нігті коротко підстрижені, не схоже на манікюр, але очевидно, що було зроблено принаймні спробу привести руки до ладу. Шкіра смаглява, ані татуювань, ані каблучок. Маркові ці руки ні про що не говорили. Таке трапляється дуже рідко, коли руки — мовчать. І причина того одна — просто людина не хоче, аби її руки вам про щось розповіли.