Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

Ні, мені не потрібна віза.
Можу в’їхати в будь-яку мить,
І ніяка залізна завіса
Поміж нами ще не стоїть.

Та кохання декларування,
Як вдихання, як видихання —
Справа ніжна і делікатна.
Й не линуть слова рахманні,
Крізь вікно у вагон-ресторані,
Чи із черева літака.

А крізь зарості вузлуваті,
Де все дише, пливе й росте,
Проказати тобі слова ті,
Несподівані, терпкуваті
Саме так я й хотів — навпростець.

Є багато країн довкола.
Схід і захід, зима й весна,
А така проста й загадкова
В мене ти, Білорусь, одна.

Не різка, не разючо-позірна.
Загубивши свій росяний слід,
Заблукала красуня-князівна
І заснула серед боліт.

Я давно де попало не пхаю
Ані тіло, ні слово своє,
Тож якщо я сказав «кохаю»,
Значить, так воно справді і є.

Бо ж ні стерти, ні потіснити
Ані з мапи тебе, ні з життя.
Ось я й пробую пояснити
Незбагненне це почуття.

Я назвав би тебе батьківщиною,
Хоч одна вже у мене і є,
Та такими очима щирими
Подивилась ти в серце моє,

В тих очах було стільки болю,
Стільки смутку на самому дні,
І таку я побачив недолю
За плечима твоїми в пітьмі,

Ніби брат там на брата вирушив,
Блискавицю ось-ось ніби викреше
Світло й темрява, мінус і плюс.
І тоді я для себе вирішив:
Я тобою не поступлюсь.

Хай довіку сидять в засаді
СБУ, ФСБ, КДБ,
Та ніякі дядьки вусаті
Не віднімуть у мене тебе.

Відібрати ніхто не посміє
Ні на день, ні на час, ні на мить,
Доки білим вітрилом Софія
Понад Полоцьком в небі тремтить.

Не скорюся ніяким владам
І нікому тебе не віддам,
Доки є в цьому світі Владьо,
Валентина, Роман і Богдан,

Доки сонце за обрій падає,
Мов підбитий літак — навзнак,
Доки ходять по вулицях парою
Віктор Жибуль і Вера Бурлак.

Відректися мене не намовиш,
Бо ж для мене, для мене-таки,
Мов павук, снує Хадановіч
Віртуозні свої рядки.

Уявити собі таке лиш!
І хіба не візьме за живе —
Знавіснілий демон Шалкевіч
Ніжну душу гітари рве!

То й ношу я у грудях ту грудку,
Ту, що зміг, мов рентген, проявить
Пагорб замковий у Новогрудку
І довколишній краєвид.

Я відчув там цю грудочку гостру
Десь під серцем, на самому дні.
І ніякий директор радгоспу
Вже нічого не зробить мені.

Ніч до свого кінця добігла.
Доки рими нанизую я,
Десь там біло-червоно-біла
Понад Мінськом встає зоря.

Та хоч день вже новий і почався,
І хоч як би мій мозок пручався,
Та питання одне його рве:
«Скільки може тривати безчасся,
У якому країна живе?»

Скільки може директор радгоспу
Розбудовувати радгосп
І молитись чужому господові,
І вплітати в молитву гоп-стоп?

Задавати стало не модно
Риторичних, наївних питань.
Скільки можна? Та скільки завгодно.
Вже минула епоха повстань.

Серед ночі часом безсоння
Намалює картину таку:
Скаче рицар з герба Погоня —
Тінь червона по білім снігу.

Хай натхнення мені підкаже:
Він домчить, долетить, доскаче?
(На щиті в нього — знак хреста.)
Поцілує князівну сплячу
У ще теплі, живі вуста?..

Гороскопа ніколи не знав свого.
Та я певен, що я ще діждусь,
Як на пляц Кастуся Каліновського
Вийде Жибуль — так само Кастусь.

Бо як встане питання Площі,
То на неї в усі роки
Ходять юні і наймолодші,
А в палацах сидять старики.

Я пророчити не беруся,
Як заверне життя течія,
Та в очах молодих білорусів
Щось причаєне бачу я.

Їхні помисли світлі й величні,
Їхні лави щільні й тісні,
І натхненні їхні обличчя,
І прекрасні їхні пісні:

«Край, родны край
Дай волі, дай
І ми пераможем!»

Дай їм волі, краю й народе,
Свій останній шанс не згуби!
Дай їм волі в сенсі свободи,
Й дай їм волі до боротьби.

Бо, благаючи і заклинаючи,
Я повторюю серцю в такт:
«Хай у вас все буде інакше,
Хай у вас все буде не так».

В нас прийшов для добра і для блага
Найвірніший народу син,
Та обличчя спотворює влада
Ще сильніше, ніж діоксин.

Все це втямивши і пізнавши,
Я повторюю в тисячний раз:
«Хай у вас все буде інакше.
Хай інакше все буде у вас…»