Олександр Ірванець - Сатирикон-XXI (збірка)

У Вісбадені цього року фестиваль відбувається вперше — попередні шість пройшли у Бонні. Але, як це часто трапляється, все залежить від випадку. Манфред Байльгарц, один із батьків-засновників фестивалю, художній керівник, чи як говорять у Німеччині, «інтендант» Боннського театру, отримав призначення на нове місце роботи, до Вісбадена. Він переїхав, а потім разом з драматургічно-подружньою парою Танкред Дорст — Урсула Елер спромігся перетягти за собою і весь фестиваль.

Отож надворі середина червня, і фестиваль щойно розпочався. До слова слід зазначити, що, відбуваючись по парних роках, фестиваль щоразу збігається з футбольними чемпіонатами: європейськими або світовими. Тож певна кількість патронів — переважна більшість зазвичай — мусить розриватися між спогляданням п’єс і переглядом футбольних матчів. Тому — й це прикметна деталь фестивалю — набуває подвійного значення англійське слово «play». Адже воно означає і виставу на сцені, і гру на полі.

Тут потрібно коротко пояснити мої непрості особисті взаємини з англійською мовою. Сказати, ніби я її знаю, навряд чи можна. Розмовляючи з носіями мови — англійцями, американцями, я напружено вслухаюся, намагаюсь відчитати по губах співрозмовника, відгадати — і тому часто відповідаю невпопад. Я швидше здогадуюсь, аніж розумію, що мені кажуть. Водночас я доволі успішно послуговуюсь англійською, спілкуючись з іншими патронами-європейцями: Ніко Хельмінгером з Люксембурга, Б’ярні Йонсоном з Ісландії, Верою Сан Пайо з Португалії, Ґеоргіосом Неофіту з Кіпру. Тобто з тими, хто не є, кажучи тією ж англійською, «нейтів-спікерами». Хоча існують і винятки. Зловредний албанець Стефан Чапаліку кричить, коли чує, що ми з молдаванином Костянтином Кеяну перейшли на російську: «Не смійте розмовляти російською! Адже це не ваша рідна мова!» На що Костянтин з усмішкою запитує у Стефана: «Ти хочеш сказати, ніби твоя рідна мова — англійська?»

З Костянтином у мене особливі стосунки — ми друзі. Ще з 2000 року якось відчули один одного і звідтоді вже втретє з радістю зустрічаємось на німецькій землі. Хоча упродовж чотирьох років ще жодного разу не вибрали часу зустрітись хоч би накоротко в Києві чи Кишиневі. У проміжні між фестивалями два роки наша дружба немовби завмирає, жевріє під попелом буденщини, щоб спалахнути знову на півтора тижні в Німеччині. Що ж, певно, існує і така форма приязні. Ми з Костянтином гуляємо у вільний час Вісбаденом, який виявляється не таким уже й великим містом, ділимося літературними й політичними новинами з наших країн, і я вкотре дивуюся, наскільки мало ми знаємо про таку близьку нам країну, як Молдова. Костя також не може похвалитися надмірною обізнаністю з українськими справами, проте…

— Ми — мала країна, малий народ, — каже він. — От ви, українці, нарікаєте на те на се, а тим часом вас у світі все ж таки знають. По Кличках, Шевченках. Тепер ось Руслана. І навіть та Вєрка Сердючка, котра, я певен, тобі не подобається, за великим рахунком працює на утвердження образу України.

Я усміхаюсь, мені не хочеться полемізувати. Хоча Сердючки я і справді не люблю. Та й з образом України все не так просто.

Іншою близькою мені людиною серед нашої компанії є жінка з примарним іменем Мара. Мара Заліте, патронеса від Латвії, видатна латиська письменниця, поетеса й драматург, народжена у Сибіру, в родині репресованих. Мара говорить російською з доволі відчутним акцентом, але її судження ясні й сміливі, а почуття гумору викликає у мене захват, змішаний із заздрістю.

Дев’ятнадцятого… так, здається, таки дев’ятнадцятого червня латвійська збірна у Португалії зустрічалася з німецькою. Мара неквапно пройшлася вечірнім збезлюднілим Вісбаденом, на одній з вуличок почула крізь відчинене вікно, що у барі працює телевізор, німці дивляться футбол. Вона увійшла досередини, своєю доброю німецькою замовила пиво, а потім довірливим шепотом через шинквас приголомшила бармена:

— Розумієте, я приїхала з Латвії. Чи можете ви гарантувати мені безпеку на час перебування у вашому закладі?

Жодної тіні усмішки ні на обличчі, ні в очах. Суцільна серйозність.

Бармен лише на якусь мить розгубився. Багатозначно гмикнувши, він видобув з-під шинквасу мікрофона й оголосив на все приміщення:

— Шановні панове! Сьогодні ми маємо честь вітати серед нас гостю з Латвії!

Підхмелені німці загули, заплескали, втім швидше доброзичливо. Все-таки пиво — це не горілка, після нього з’ясовувати стосунки не хочеться. Та й Мара все ж таки була дамою.