Євген Положій - Вежі мовчання

— Ну, це біблійна історія, — в’яло почав Лев, — яка відома майже всім.

— Як бачиш, далеко не всім.

— Якщо коротко, то це виглядало так: у Вавилоні будували дуже високу вежу, найвищу у світі. Але людям навіть цього виявилося замало, і вони вирішили будувати її ще далі, аж до неба, щоб зрівнятися з Господом, таки вони виявилися марнославні. Але Господь розлютився — і змішав у Вавилоні всі мови, і тоді люди якийсь час не могли спілкуватися.

— А вежа?

— Вежу зруйнували, звісна річ.

— Гм, — Радик здивувався, — треба ж, як багато у світі залежить від мови й від слів!

— Так, навіть набагато більше, ніж ми можемо це собі уявити! — Лев осідлав свого улюбленого коника,

і зупинити його вже було важко. — Кабалісти, наприклад, вважають, що світ створили літери, а комбінації звуків створили реальність. Тому вся реальність — це не що інше, як сукупність звуків, які мають сакральне значення. Напевно, звідси можна зробити такий висновок: якщо «На початку було Слово…», то це Слово було вимовлено, значить, на початку був Звук. Він створив світ, і той Звук є Бог!

— А як це стосується Вавилона? — Рад уже встиг налити й випити і тепер тримав чарку на витягнутій руці перед Львом. Той узяв і теж влив напій у себе одним духом.

— Господи, як я тепер житиму без вас і без віскі? — іронічно-пригнічено зауважив він. — Це трагедія якась!

— На, візьми. — Рад раптом зняв із руки «роллекс». — Це подарунок. Бери-бери! Не можна відмовлятися!

— Так він же страшенно дорогий! Навіщо він мені, я ніколи годинників-то і не носив! — Лев, милуючись, вертів подарунок у руках.

— Не хочеш — не носи. Продаси, я дозволяю, як дарувальник, зробиш собі ремонт. — Радик оглянув убогу кухню. — Вони тисяч на п’ять потягнуть.

— Гривень?

Рад пхикнув від задоволення:

— Доларів, Леве, доларів!

Женя спостерігала цю сцену з величезним подивом. Вона не очікувала такого широкого жесту, в її душі останні години боролися два почуття: з одного боку, вона начебто любила Родіона й хотіла поїхати з ним геть з цього довбаного міста, з другого боку, малодушність Радика щодо Червоного Дона викликала в неї щиру відразу, і вона хотіла залишитися. Хоча б тут, хоча б у Льва, він явно не буде проти. Але Рад знав, що робив. Він відчув Женині сумніви і годинник подарував Львові саме з такою кінцевою метою — ці сумніви розвіяти.

— Дякую, — сказав Лев, — не очікував. Чесно кажучи, щиро зворушений. Мені ще ніколи не робили таких дорогих подарунків! У всіх сенсах цього слова — дорогих!

— Припини. — Рад був гордий собою. «Роллекс», звичайно, шкода, але іншого виходу він не бачив — Женя дорожча. Він здивувався власній думці: наскільки ж швидко за останні кілька годин у нього почало змінюватися до неї ставлення — від захоплено-піднесеного до тривіально-побутового. Починаючи з того самого моменту, коли він точно зрозумів, що нікуди вона не дінеться, а таки поїде з ним. Не зважаючи ні на кого і ні на що.

— А що стосується Вавилона, то у мене є своя версія, — сказав Лев. — Коли люди будували Вежу, вони почали сперечатися між собою, хто ж перший туди підніметься, у результаті чого вони всі пересварилися, через що Космосу загрожувала небезпека знову перетворитися на Хаос — у запалі сварки люди почали навіть забувати, як називається той чи інший предмет, та чи інша дія. І тоді Господь, змішавши мови, подарував людям алфавіт, дозволивши скопіювати знаки з відбитків своїх пальців. Саме тому в людей такий надлишок алфавітів — у Господа виявилося занадто багато пальців!

— Леве, ти надзвичайний, ти геніальний вигадник! — Женя міцно поцілувала його в щоку. — Нам уже час, піднімайтеся, таксі приїхало!

На вулиці лив дощ. Саме такий же дощ, як того дня, коли я сюди приїхав дев’ять днів тому, подумав Рад. Дев’ять днів. Який кумедний збіг. Які кумедні дев’ять днів, який приємний кінець історії. І вокзал як вокзал, і місто як місто. І радісно й голосно розсміявся.

Вже у вагоні вони знову посварилися. Женя ніяк не могла змиритися з думкою, що Червоний Дон зруйнує завод, але спочатку Рад намагався не сперечатися, відмовчувався й запевняв, що коли вони приїдуть до Києва, після того як він довідається, чим же все скінчилося насправді, можна щось придумати. Він, звичайно ж, брехав, сподіваючись на те, що у Києві все швидко минється й забудеться, і нове місце принесе Квіточці зовсім інші, більш приємні турботи, особливо в її-то стані. Думка про майбутню дитину тепер не залишала його ні на хвилину.