Євген Положій - Вежі мовчання

— А що ж із Єфремовою? — тільки і запитав він. По суті, тепер помічниця Букреєва залишалася єдиною живою підозрюваною у цій справі.

— Як і раніше, у комі, — тяжко зітхнув Качанов. — Лікарі кажуть, що це надовго. Можливо навіть, на все життя. До речі, ми перевірили той випадок на дорозі, пам’ятаєте, коли ви з кордону поверталися?

— Так, пам’ятаю, звичайно!

— Це контрабандисти. Прийняли вас за конкурента, от і вирішили позбутися. У них там такі розбори часто трапляються. А у вас і вигляд відповідний. — Тут Качанов іронічно пхикнув. — Вибачте, але мені так сказали: чорне волосся, новісінький костюмчик, весь блищить, як бріоліновий хлопчик — так цигани-контрабандисти люблять одягатися. Їх у їхньому світі фраєрами вважають. От вас за цигана й прийняли.

— І ледь не завалили.

— Так, і ледь не завалили, це ви точно зауважили. Ви просто у сорочці народилися, скажу я вам!

— Гамівній, — хмуро пожартував Родіон. — Послухайте, полковнику, тут так багато випадковостей та збігів, але ще більше — випадкових збігів. Навкруги суцільні наркомани, релігійні фанати, контрабандисти, так раптом усе очевидно і просто виявилося! Так тільки у кіно буває. Дивно, правда?

Качанов підвівся з крісла, даючи зрозуміти, що кава й розмова закінчилися, й, люб’язно посміхаючись, розвів руками.

— А що робити? Ми ж теж тут не личаком окрошку жеремо! Таке життя!

От і все. І хрін посперечаєшся.

— До речі, — запитав уже біля дверей Качанов, — ви знаєте, чим дійсний член Академії наук відрізняється від членів-кореспондентів?

— Ні, — здивовано відповів Рад.

— От уявіть собі зграю бродячих собак: позаду — з десяток псів, а попереду біжать сучка разом з найбільшим псом. Він її й оприходує регулярно, а інші — тільки супроводжують і з заздрістю спостерігають. Ось той найбільший, найрозумніший і найсильніший пес і є — дійсний член, інші — тільки члени-кореспонденти.

— Смішно, — пробурмотів Радик. — А ви це до чого розповіли?

— Так, просто захотілося розвеселити вас на прощання.

Напевно, саме зараз абсолютно все у цьому місті для мене й закінчилося, подумав Рад, стоячи за хвилину на високих сходах Управління. І відчув, як на обличчя з неба падають перші краплі невпевненого дощу.

Приблизно у цей же час між міським парком культури і вулицею Над’ярною, на пустирі, який у народі називають Хіросімою, відбувалися не менш цікаві події. Незважаючи на пообіддя, на пустир в’їжджала будівельна техніка. Першим ішов тягач із величезним важким ядром, яким руйнують будинки, за ним їхала машина, що забиває палі, потім екскаватори, вантажівки й крани. Останніми в колоні йшли машини, які тягли за собою вагончики для робітників. Керував процесом профільний заступник мера міста, маленький жвавий чоловічок із променистою посмішкою. Його дуже любили місцеві журналісти за вміння завжди знайти хвилинку для коментарів і вставити у промову доречний жарт. Себто він був тут до діла, тому що ситуація складалась дещо напружена — неподалік осторонь на пагорку стояла група мешканців вулиці Над’ярної з плакатами: «Не дамо вирізати легені міста!», «Захистимо наш парк!» і т. ін.

Невміло написані на ватмані фарбою гасла різко дисонували із загальним піднесеним настроєм усіх інших учасників заходу. Техніка маршем в’їхала на пустир і зупинилася. Бригадири віддавали команди, робітники метушилися, і вже через півгодини у парку запрацювали бензопили, зігнавши зграї круків із насиджених місць, почулися звуки падаючих дерев, а тягач, розвернувши ядро, почав повільно ним розмахувати, намагаючись якомога влучніше прицілитися до першої вежі Хіросіми.

Телевізійники, які, як завжди, трохи запізнилися, теж поспішали розгорнути свою апаратуру, режисер заздалегідь оплаченого сюжету бігав між двома операторами й намагався встановити камери в потрібному ракурсі. Молода журналістка, яка перший раз потрапила на зйомки такого репортажу, вертіла в руках мікрофон і не знала, куди себе правильно поставити. Люди на пагорку почали щось скандувати, ляскали в долоні, але їх абсолютно не було чутно — знизу здавалося, що це якісь глухонімі сектанти виспівують свої тягучі псалми. Нарешті, тягач прицілився й ударив по вежі, й шматки бетону шрапнеллю полетіли у різні боки — на місці удару утворилася величезна дірка. Тягач думав недовго, і вже десятий його удар виявився для вежі практично смертельним, від неї залишилися лише шматки арматури і фундамент. Звук від ударів ядра був глухий, дуже неприємний і незвичайний, в парку тим часом щосили верещали бензопили й ухкали, падаючи, дерева. Гуркіт і виття стояли неймовірні, молодій журналістці хотілося затиснути вуха й швидше куди-небудь утекти. І тільки протестуючі мешканці не могли ніяк вгамуватися й продовжували щось безшумно кричати, але їх, як і раніше, ніхто не чув.