Євген Положій - Вежі мовчання

— Але, — сказав Веня, — ми готові поступитися — згоду мера я вам гарантую, тільки якщо ви нам допоможете.

Радику це було дуже знайомо, і чогось подібного він чекав із самого початку розмови.

— У вас зараз там проблеми, — вів далі Веня. — Служба на вас кидається, як голодний пес на кістку, і таке інше… Однак рано чи пізно все минеться, з вашими-то можливостями, і все повернеться у спокійне русло. Коротше, у нас є прохання. — Він трохи помовчав, допиваючи капучино. — Там по справі один чоловічок проходить, Ігорьок Букреєв. Це мій кориш. Нам би дуже хотілося, щоб по закінченні бойових дій він залишився на своїй посаді. Його провини в тому, що відбулося, немає, ви ж самі розумієте, він людина не велика. Не маленька, але й не велика. Вам із Червоним Доном ще воювати й воювати, — тут Родіон ще раз подивувався такій поінформованості Вені, — а нам жити тут треба. І жити, зрозумійте, добре. Зможете забезпечити?

Родіон знизав плечима. Прохання явно не за адресою, він нічого не вирішував і не міг вирішувати в кадрових питаннях заводу, ні з Доном, ні за його відсутності. Тому напевно у такий спосіб його просто просили про прямий вихід на керівництво.

— Наскільки я розумію, вашого друга зараз у країні немає. А коли він повернеться, ви хочете зустрітися з моїм начальством?

Веня радісно кивнув головою.

— Він незабаром приїде. Буквально днями. Ми хотіли б мати ваші рекомендації, заручитися вашою, так би мовити, підтримкою перед зустріччю в Києві.

— Навіть не знаю, що вам зараз сказати. Хоч би як там сталося, навряд чи я зможу швидко допомогти. У ліпшому випадку до Києва я потраплю наступного тижня. Дуже багато роботи.

— Розумію. Я тут для вас дещо приготував із особистих архівів, — заторохтів раптом скоромовкою Веня, — щоб вам краще працювалося. Візьміть, — він простягнув досить об’ємисту папку. — Це вас ні до чого не зобов’язує. Почитайте, мені здається, що вам сподобається.

Родіон байдуже сунув папку в портфель. В офісі у нього назбиралося вже десятків два таких «дуже важливих папок із секретною інформацією» з різних міст. Безумовно, іноді там траплялися цінні відомості, але, як правило, це були купи нікому не цікавих слів.

— Не можу нічого обіцяти, — сказав він. — Якщо не заперечуєте, Веніаміне Семеновичу, давайте зробимо так: я на вихідних прочитаю, а в понеділок вам зателефоную. Адже від мене й справді мало що залежить.

— Вам так здається, Родіоне Костянтиновичу! З кожним днем від вас залежатиме все більше і більше. Тож я чекатиму…

Родіон нервував і дуже хотів піти — на зв’язку вже третій раз з’являвся Хріняка, причому дзвонив наполегливо й довго, але говорити з ним при Вені він не хотів. До того ж, нехай понервує трохи, старий кабан, наступного разу слухавку підніматиме!

Нарешті, Веня попрощався і на диво стрімко потяг свою товсту дупу в бік зеленоверхої церкви, під якою він лишив свій джип, і Рад зміг спокійно набрати номер НІХа.

— Родіоне Костянтиновичу, ну де ви пропали?! Терміново їдьте до мене! — незвично грубо гаркнув Хріняка. — У нас тут НП!

Ну й нахабний тип, подумав Рад. Сволота. Сам цілий день слухавку не брав, а тепер репетує! Яка ще може статися НП після всього, що він дізнався про контрабанду?! Завод підірвали, чи що? Тьху!

Хріняка сидів скуйовджений, спітнілий і переляканий. Його обличчя, яке залежно від настрою господаря змінювалося вже звично для Рада від спілої дині до висохлої сливи й навпаки, зараз було дуже схоже на розчавлений недбайливим піонером колгоспний помідор.

— Ольга Іванівна Єфремова, заступник Букреєва із зовнішньої економіки, сьогодні вранці впала в кому. Я цілий день у лікарні просидів. У Київ везти не можна, викликали фахівців сюди, та що там й казати, намучився! — гаряче заговорив він. — Розумієте, яке лихо! У неї ж діти, двоє, молодша дівчинка — ще школярка, навіть не знаю, що робити! Ви нам через Київ нічим допомогти не можете? Може, є якісь знайомі лікарі? Напевно ж є!

Він виглядав жалібно, незвично сентиментально, і в Родіона відразу пропав бойовий дух. Справді, НІХ цілий день боровся за життя людини, а він тут зі своїми проблемами. Втім, проблеми безпосередньо стосувалися справи, і вирішувати їх потрібно негайно, тому,

незважаючи на ситуацію, він все-таки вирішив задати кілька питань, не торкаючись обшуку у своєму кабінеті й інших непорозумінь, які на тлі проблем із здоров’ям людини здавалися незначними дрібницями.

— А зараз як її стан? — поцікавився він обережно. Рад не мав ніяких зв’язків у світі медицини, не знав особисто жодного лікаря. Він ніколи не хворів, навіть грипом, тому знайомитись ближче з «убивцями в білих халатах», як називав лікарів його батько, не виникало ніякої потреби. «Тримайся подалі від лікарів, — радив старий Ус, — здоровішим будеш!» І мав, як завжди, рацію, хоча сам свого ж принципу і не дотримувався.