Євген Положій - Вежі мовчання

Хіба не так? Адже нікому не спадає на думку надягати білий костюм, йдучи годувати бродячих собак?

Він повернувся до кабінету, але завмер, тільки-но переступив поріг. Тут явно хтось побував за його відсутності. Він завжди дуже добре пам’ятав, як і де лежать папери на його столі, це професійна звичка бухгалтерів і слідчих, а зараз документи лежали в іншому порядку. Ледь-ледь, але все-таки в іншому. Він переглянув папки. Начебто усе на місці. Неприємний інцидент. Але кому це треба й що тут шукали?

— Ну, що нового в рідному сіті?

Вони сиділи у тому ж симпатичному кафе, де випадково зустрілися першого разу. Рад замовив віскі, Женя — чай із лимоном, від алкоголю вона відмовилася. Родіон уже знав, що завтра нікуди не їде. Його начальник, Валера Івченко, з ним якось дивно поговорив по телефону, не так, як завжди, діловито й упевнено, а уривчасто, неспокійно, явно щось замовчуючи, і, вибачившись, обіцяв подробиці надіслати завтра електронною поштою. Хоч би як там було, а з усього ним сказаного виходило, що викручуватися Родіону доведеться самому й що сидіти йому тут як мінімум доти, доки не вирішиться питання з газетою. Це як мінімум. Зі сказаного Івченком також випливало, що на їхньому дніпропетровському підприємстві справи йшли вкрай погано. Сьогодні вночі конкуренти-рейдери спробували захопити виробництво і, прикриваючись рішенням чергового продажного суду, навіть змогли прорватися до кабінету директора, де й забарикадувалися. Івченко й усі інші члени спецгрупи чергували там, і про те, щоб їхати сюди, мови йти не могло. «Валеро, ти розумієш, що в нас тут на руках немає жодного договору — ані оригіналів, ані копій — із зовнішньої економіки?!» — «Залишайся поки на заводі, дій за обставинами. Повноваження я тобі даю свої, — відповів Івченко. — Якщо виникне щось термінове, телефонуй. Але не часто! Ми через Київ спробуємо цих твоїх СБУшників притиснути».

Це була, звичайно ж, паніка. Рад ніколи ще не потрапляв у такі колотнечі, й найменше в житті йому хотілося б у них потрапляти. Йому завжди значно більше подобалося проводити попередню роботу, складати звіти й писати аналітичні записки, аніж чергувати ночами під кабінетами, стрибати через паркани, давати хабарі суддям, — словом, робити всі ті вчинки, які невблаганно випливають відразу ж після закінчення перемир’я між акціонерами.

— У рідному сіті великий шухер. — Женя повідомляла новини з явним задоволенням. — Ви нічого не чули про вбивство на Хіросімі?

— Де?!

— На Хіросімі. Так у нас називають недобудову біля міського парку. Там колись, ще за Союзу, планували побудувати великий льодовий палац, але так нічого і не побудували. Натомість залишився тільки занедбаний пустир й отакі височенні бетонні вежі, метрів по десять заввишки. Позавчора, у вівторок, з ранку в одній з них знайшли небіжчика. Задушений чоловік, підвішений за руки-ноги паралельно землі у самісінькій горловині вежі, немов колесований чи розп’ятий, наче зірка, навіть не знаю, як краще пояснити… Круки йому навіть очі встигли повикльовувати.

— Сатаністи? Ритуальне вбивство?

— Напевно. Дуже дивний, принаймні, спосіб ховати труп. Раніше такого ніколи не траплялося. Могили, звичайно, іноді опаскуджували, але щоб убивство… Одним словом, тепер вся ментівка на вухах, СБУ, прокуратура. Але поки нічого немає. Слідчий по секрету сказав, що дощ знищив практично всі сліди.

— Знайдуть. Це ж недоумки, а навіть професіонали — й ті небездоганні. Пам’ятаєте, як Висоцький у «Місці зустрічі…» говорив: «Завжди знайдеться людинка, яка що-небудь бачила, що-небудь чула…»

У кафе стояв незвичний галас. Сусідній столик поруч окупувала п’яна компанія і відразу ж зажадала три пляшки дешевого коньяку. Їх було чоловік шість, і весь їхній зовнішній вигляд говорив про те, що вечорами у темних провулках вони полюбляють задавати перехожим неприємні запитання, на які потрібно знати правильні відповіді. Радик їх знав, тому що народився й виріс хоч і в іншому кінці країни, але у приблизно такому ж маленькому місті, з такими ж розбитими дорогами й недоглянутими клумбами, він навіть помітив, що єдиний тут функціонуючий кінотеатр як дві краплі води схожий на кінотеатр у його рідному сіті. Типовий проект, не інакше. І типові типи, яких скрізь називають однаково — гопники.

— Дивно, — сказала Женя, помітивши його пильний погляд на сусідній столик, — я приходжу до цього кафе — воно не дешеве — уже практично два роки і вперше бачу тут таких відморозків. Пам’ятаєте цю пісню Майкла Науменка, група «Зоопарк»: «Кто гадит в наших подьездах… Это гопники! Они мешают нам жить!»?