Володимир Лис: Графиня

Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», — подумав стомлено.

— Н-навіщо ти це розповідаєш? — зрештою озвалася — глухо, мовби здалеку, — Інга.

— А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? — спитав я. — Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…

Вона промовчала трохи, а тоді я почув:

— Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?

— Не знаю, — відверто признався я. — А тепер, вибач, мені треба збиратися.

Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподіваючись.

— Що ж, їдь, — сказала зрештою. — Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.

— Саме так — не було.

Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи, за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.

Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить, абощо. Вона не кинулася.

— Як це підло, — прошептала вона і вибігла з кімнати.

Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.

Через годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою — може, склянку чи простирадло — я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.

— То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, — казала покоївка.

— П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.

Я ще спитав, чи приходить та жінка, коли гроза вдень.

— Ні, тільки вночі, — була відповідь.

— Сьогодні я зустрів якогось чоловіка на стежці, який намагався поцілити в мене каменем, — сказав я. — Не знаєте, хто то?

— Та то з тою дурною, кажуть, приїхав із божевільні її коханець, — сказала покоївка. — Вона його видає за свого брата. А той часом тут з’являється. Все йому здається, що ті, хто тут відпочиває, до його дурної коханки клинці підбивають.

— Он як, — муркнув я і, попрощавшись, вичовгав з кімнати.

Мені дуже хотілося зустріти Інгу. Але я її так і не зустрів — ні внизу, в холі, де спинився хвилин десь на десять чи, може, й більше, ні при виході з пансіонату. Може, вона пішла, як і я вранці, до моря?

До моря? Ця думка, не знаю — чого, мене порадувала. На повороті, при виході на дорогу, що вела до найближчого селища, я оглянувся. Болісно стислося серце.

«Геть, — сказав я собі. — Жалкувати нема за чим».

Але я обдурював себе. Було за чим шкодувати, от у чому справа. І їхати треба було. Повертатися. Я доволі награвся. Та одна думка — це я добре знав — мучитиме всеньку дорогу, а може, і все життя.

«Чи було б щось між нами, якби я не збрехав Інзі, якби не вдав із себе таку собі провінційну знаменитість, художника, який виставляється і в Києві, і в Польщі, і в Канаді, і ще бозна-де, чи було б?» — ось якою була та думка. Відповіді тепер я вже не матиму. Ніколи. Навіть якщо колись знову зустріну Інгу.

Я повернувся до Густого Лугу. Аби сісти відразу на поїзд у Сімферополі, довелося переплатити за квитки майже вдвічі. Але я грошей не пошкодував, хоч навіть у дорозі довелося вже харчуватися яблуками, купленими на якійсь станції, і чаєм. Кавуна, якого я виторгував на зупинці в запорізьких степах, я привіз таки Марії, за що заслужив захоплений зойк («який же він великий та рябий») і поцілунок, материнський, хоч із далеким присмаком колишньої пристрасті.

Життя в містечку текло, як і до мого від’їзду, вкрай повільно, сонно, мовби неохоче. Стукала у ворота осінь, та ще доволі несміливо. Ранкові тумани дарували тонкі, схожі на сіточки, ковдри, забираючи їх через години дві-три. Тягучість містечкового життя я відчував тепер кожнісінькою клітиночкою шкіри. Лише Марія спитала мене, чого я повернувся дочасно. Я промимрив щось про застуду. Тут же був покараний квартою гарячого молока. Ковток за ковтком я випивав свій безпричинний страх, втечу, дорогу, нехіть до повернення і самого життя. Спогад про втечу з Криму обпікав піднебіння, саме він, а не гаряче молоко. Вечірнє вікно здавалося великим оком Інги, яке просвічує мене наскрізь і прагне забрати у свою темно-синю пащу щось більше за душу, чого не пояснити ні словами, ні жестом, ні думкою, ані виправдати хоча б криком, безмовним, як довколишня тиша — від початку містечка до його кінця сіра й одноманітна.