Володимир Лис - Графиня

Сам більше картин вже не пишу й ніколи не напишу. Жодного інтересу не маю до того, що ще зовсім недавно було сенсом мого життя. Але нехай. Я розучився писати картини чи просто втратив інтерес до накладання фарб на полотно, але я ще не розучився думати і задавати питання. І серед хаосу думок, серед мовчазного хаосу цієї пізньої глухої осені я задаю питання, вічне, як цей світ, і від того ще нестерпніше: «Господи, навіщо?» Я знаю, що відповіді не буде, й разюча, аж дзвеняча тиша осідає в моїх вухах, як останній пил цієї незвичайної осені.

Місто вже пережило жах. Жах, викликаний масовим убивством собак. Він поступово наростав, охопив Густий Луг та два приміських села. Люди боялися виходити вечорами на вулицю, почали навіть вбивати самі своїх собак, щоб не дісталися таємничому монстрові.

Ніколи не забуду того видовища, яке побачив, повертаючись якось зі школи. Вулицею йшла розпатлана жінка, котру в Густому Лузі називали хто Мартою-бомжихою, хто навіть Божевільною Мартою. Вона йшла, розмахувала руками, на шиї маталався потріпаний, засмальцьований брудно-рожевий шарф, йшла й кричала, що вона знає, хто є убивцею собак. Що їй було видіння — з’являвся стовп вогню, а з того вогню виходив дим, який складався у букви, і то було ім’я слуги диявола, який собак і вбиває.

— Чиє то ім’я? — питали її люди.

— Йдіть за мною і скажу, — відповідала Марта.

Люди справді пішли за нею. Першою була бабуся, потім жінка, Тамара, я її знав, якась Маріїна родичка. Потім дівчина — Віта Корольчук, яка цього року закінчила школу й не поступила на педфак університету. Потім — якийсь хлопець, якого я не знав. Незабаром утворилася ціла процесія. То було досить страшнувате видовисько: попереду розпатлана, заслинена Марта, за нею — вже цілий натовп. Я бачив, як спалахували і вже не згасали вогнища в очах людей, котрі пішли за божевільною Мартою. Зрештою, повагавшись, до натовпу приєднався і я, бо теж хотів знати, кого ж назве Марта.

На центральному майдані, перед старим ясеном, Марта нарешті спинилася, обвела поглядом натовп, уже чоловік двадцять чи й більше, й нарешті сказала, хто ж є нібито вбивцею собак.

Коли вона вимовила ім’я нещасного Григорія Бутмерака, люди з натовпу, особливо жінки, збуджено закричали, що треба йти негайно до вбивці й розправитися з ним. Мені стало страшно, бо я зрозумів, що вони готові це зробити. Я тоді тихенько відокремився від гурту і швидко пішов до міської окраїни, де в розвалюсі жив той нещасний Гриць.

Як і слід було сподіватися, він лежав уже добряче назюзюканий на незастеленому ліжку, звісивши ноги в брудних черевиках. Поруч з ліжком на підлозі стояла недопита пляшка пива. Я ледь не виблював від важкого, застояного, наповненого перегаром повітря. Все ж спробував розбудити цього нещасного, приреченого бути закланним, жити якому лишалося щонайбільше кілька годин, я чомусь був у цьому переконаний. Але мої спроби привести його до тями і втовкмачити, яка йому небезпека загрожує, виявилися марними. Гриць щось бурмотів і матюкався, ледве глянув на мене безтямними очима, як тут же й стулив їх… Зрештою, він сповз на підлогу. Я хотів, було, підтягти його знову на ліжко, та подумав, що, може, на підлозі він швидше протверезіє.

Покидав я цю обдерту халупу з важким передчуттям на серці. На вулиці стояла тиша, сонце проглядало крізь поріділі крони тополь, що росли вздовж вулиці. Ніхто не біг до будинку нещасного приреченого, якого Божевільна Марта зробила убивцею собак. Я чомусь був певен, що це обмова. До того, як він остаточно спився, Гриць мав репутацію доброї, щедрої, хоч і безвольної людини. Не раз я був свідком, як, заробивши якусь дещицю на розвантаженні вугілля чи колод на залізничній станції, він купував дешевих, а часом і шоколадних, цукерок і пригощав дітлахів на своїй вулиці, а то й просто тих, що верталися зі школи. Чи міг такий чоловік стати убивцею собак, який наганяє жах на ціле місто? Зрештою, я знав не так багато про цього Бутмерака, але зате вмів міркувати логічно. В самому механізмі цих загадкових убивств тварин була, безумовно, дражлива таємничість, ховалася якась незвичайна, несподівана загадка, а, проте, я був певен, що розгадка дуже проста (так воно і виявилося пізніше), лише треба шукати ключа не там, де його намагаються знайти. Чи міг п’яничка, який уже до обіду найчастіше був у дим п’янізний, вночі тверезіти і здійснювати оті загадкові, начебто безглузді, вбивства нещасних тварин? «Навряд», — сказав я собі. Але чи не прийде до його оселі інший убивця — якщо не зараз удень, то найближчої ночі? Я чомусь був певен, що так воно й станеться, бо ж мешканцям Густого Лугу треба було зігнати на комусь злість, випустити пару, їм потрібен був злочинець, як цей день, як повітря, яким вони дихали. То була страшна потреба, але вона з’явилася і мусила реалізуватися.