Володимир Лис - Графиня

Отож, наприкінці літа 1762 року, засвідчує цей колишній писар магістрату, в Густому Лузі й двох прилеглих селах Мокринцях і Ластовичах господарі вранці почали знаходити на подвір’ях задушених псів. Спочатку на це не звертали уваги, бо траплялися ті оказії раз у місяць. Але потім стала напасть приходити щотижня, далі — мало не щоночі. На собачих шиях знаходили сліди, але не від зубів вурдалаків, а від якогось мовби залізного інструменту, що перетискав бідолашній собачці шию, ламав шийні хребці й так лишав. Поступово місто оповив жах, говорили про страшного монстра, що ночами (а настала вже холодна осінь) носиться над Густим Лугом. Міщани й мокринецькі та ластовицькі селяни, боячись увечері виходити на вулиці, дрижали у своїх халупах. Що то була нечиста сила незабаром переконалися всі, адже в ніч задушення чергової чотириногої жертви її господарі не чули, щоб хтось наблизився до подвір’я, щоб собака гавкав на чужого. А вранці знаходили його задушеним.

Не обминула ця «страшна пошесть», «Божа кара», «недобрий знак», «вияв диявола» (Томаш Косарек не шкодував слів-характеристик щодо визначення дивної події в Густому Лузі) і графського маєтку. І тоді граф Едвард Ловига наказав своїм гайдукам патрулювати вулиці містечка і двох вищезгаданих сіл, а коли вони навіть під страхом покарання заартачилися, було, став і сам виходити вночі на вулиці. Результат був той самий. Тиша супроводжувала гайдуків і службовців магістрату, які їм допомагали. Лише іноді гавкали собаки, та тільки там, де вони проходили, наче попереджали злочинця і свого ж ворога про наближення вартових. «Чи це було насправді так, чи не існувало якогось непояснимого зв’язку між жертвами-тваринами і таємничим убивцею?» — питав себе і Косарек. Вранці ж у якомусь дворі, мимо якого вночі проходили патрульні, знаходили задушеного собаку, а самі гайдуки — сиві волосинки на своїх головах.

Зрозуміло, що час від часу підозра падала то на одного, то на іншого мешканця Густого Лугу і тих двох сіл. Зверталися до знахарів, і вони вказували на тих, котрі могли знатися з нечистим. Так, відома в довколишній окрузі знахарка Настя Ключиха сказала, що, повороживши на воді зі шкаралупою від яєць, бачить, як вулицями нічного міста крадеться приземкуватий лисуватий чоловік, з родимкою біля лівого вуха. Ніхто не подумав, як вона вночі могла ту родимку побачити, іронізував Косарек. Зате всі впізнали корчмаря Маркуса. Чи варто дивуватися, що наступної ж ночі корчмаря було вбито, а корчму спалено? Згодом з’явилися інші кандидати на роль таємничого душителя собак — від панського конюха Левка до самотнього вдівця, котрий невдовзі перед тим переїхав з Володимира до Густого Лугу й купив хатину на окраїні містечка.

Першого знайшли вбитим (удар кілком по голові) у своєму курені на пасовиську, другий загинув ще страшнішою смертю — хтось прив’язав нещасного до ліжка, а тоді вже підпалив його недавно придбану оселю. Були і спроби колективної розправи — над тою ж Настею Ключихою, коли після вбивства корчмаря душіння собак не припинилося. Якось юрба напала й на панського столяра Пантелеймона, який ніс вулицею підозрілий ящик з інструментом.

Зрештою, гнів повернувся до графського палацу. Об’єктом ненависті стала графиня Венцеслава. Тут Косарек робить доволі значний відступ і розповідає про графський рід, тодішнього графа (точніше — лжеграфа, як потім виявилося) і його першу й другу дружин.

Рід Ловиг був старовинним, та на початок сорокових років XVIII століття вже доволі зубожілий.

Молодому графові Едварду в спадщину від батька дісталося два невеликих села неподалік від Густого Лугу. Десь так 1741 року Едвард Ловига іде до Франції мовбито на запрошення якогось далекого родича, теж графа, нащадка полячки, що колись вийшла заміж до Франції. Граф Едвард не повертається ні за рік, ні за два, й лише через чотири роки управитель графського маєтку отримує листа, як виявилося, аж із Америки, де опинився граф. У листі була інструкція, як вести господарство, як і куди вкладати гроші, виручені від продажу жита, яке вирощував граф. Ще граф писав, що він обов’язково повернеться і спитає за ведення господарства, а якщо виявиться, що управитель маєтку щось привласнив собі за винятком платні, яка йому належить, то він посадить його на палю. Від’їжджаючи, граф встановив ту палю в одній із кімнат палацу, управитель може сам переконатися, якщо хоче.

І справді, пише Косарек, управитель знайшов у одній із кімнат, яка була замкнена, вбитий чи вмурований у підлогу великий, загострений на кінці, кілок. Цей кілок потім переслідував управителя довгих вісімнадцять років. Спочатку він справді боявся красти, а потім, оскільки граф усе не повертався і не подавав про себе звісток, цей чоловік став переконувати себе, що граф ніколи й не повернеться. Він став привласнювати частину грошей і від продажу жита, і від продажу корів якоїсь європейської дуже молочної породи, яку завів у себе перед від’їздом до Франції граф Едвард. І з кожним роком все більше й більше, так, що графова частка становила вже десь із третину, а дві третини йшли в кишеню управителя.