Володимир Лис - Графиня

— Ні, нічогісінько не взяли, — здивовано визнав хазяїн. — Я цеї ночі й не замикав навіть хліва, коли по правді, то пізно з весілля вернувся та й забув. А міг би, холєра, й шлею з хомутом винести, новісіньку, минулої неділі купив на базарі, й плужка, і двигунець до січкорізки там стояв. Нє, нічого не забрано.

Я сказав їм про Степанидиного песика. Після моєї оповіді й почув уперше: невже ж то в Густому Лузі завівся якийсь душитель собак? Але нащо?

— Та ж наш Рекс чужого й близько не підпускав, — сказала дружина господаря, жінка, вкрита ледь помітним ряботинням. — Такий ґвалт зніме, що ми, бувало, й серед ночі виходили подивитися, чого він так валує? Раз вискочила я, а він ледь з цепу не зірветься. Оглядаюся — нікого ніде нема, тилько туман садком пливе. А він усе не перестає вигавкувати. Коли ж придивилася, а то в сусідів на дереві кіт сидить. То як би він до рук дався?

Вони так і не знайшли відповіді на це запитання. Я пішов собі далі, а вже в школі, не знати чого, раптом подумав, що то не перший випадок і не останній. Але нащо комусь просто душити собак? Ще міг би той душитель (якщо тільки два випадки в різних кінцях міста не збіг) зловити й задушити маленького песика. Але як вдушити без єдиного звуку такого здоровенного собацюру, як Рекс?

Так і не вирішивши цієї проблеми, я перекинув місток до іншої — кого мені нагадує Інга? І теж не зміг нічого вирішити.

Після чесно виконаної роботи ми з Петром Івановичем, фізиком, з яким носили парти, вирішили випити по гальбі пива. Дорогою зустріли Марка, який теж ішов до школи. Я спитав Марка, чи він не сердиться за рушницю.

— Ні, бо гроші мені якраз треба, — сказав Марко, — а от нащо тобі та пукавка здалася, хоч і загранична, ніяк не доберу.

Я промимрив, що хочу подарувати братові, в якого нібито скоро ювілей.

— То чого ж не прийшов до мене? — сказав Марко. — Взагалі-то за таке я й морду міг би набити.

— Ставлю пляшку, — погасив я його гнів.

— Ніколи не міг би подумати, що ти авантюрист, — Марко погрозився пальцем. — А з авантюристами я не п’ю. Принципово.

— Я вже вчора випробував твою дорогоцінну пукавку, — сказав я. — Таке діло варто обмити.

— А після того набити тобі пику, — вперто тяг своє Марко, який, здається, вже десь встиг глитнути оковитої.

— Добре, вже, добре, наб’єш, — згодився я, хоч знав, що при всій його задиристості у Марка на колегу по роботі рука не підніметься.

Трохи ще покомизившись, Марко згодився. Утрьох ми зайшли до найближчого бару, де й роздушили пляшку «Поліської», яку потім за мій же рахунок запили пивом. У барі на стіні висіла картина, що зображала щось схоже на рицарський турнір. Двоє вершників в обладунках на конях схрестили мечі, на задньому плані стояли глядачі, з натовпу яких виразно виднілося непропорційно велике жіноче обличчя. Я став пильно вдивлятися в нього, щось затріщало в наповненій алкоголем бідолашній моїй голові, я встав і підійшов близько до картини. Жінка пильно дивилася мені в очі. І я раптом згадав, кого мені нагадує Інга. Від цієї згадки мене кинуло в жар, і я стрімголов кинувся з бару, незважаючи на обурений вигук Марка і здивовані погляди Петра Івановича та ще двох відвідувачів.

Я біг вулицями міста, мов навіжений. На щастя, наш міський музей був відчинений. За столиком біля входу сидів його директор, він же вчитель історії нашої школи, Дмитро Харитонович. На ходу привітавшись з ним, я побіг до однієї з трьох невеличких зал. Увімкнув світло, і ось він переді мною — портрет графині Венцеслави Ловиги роботи невідомого польського художника XVІII століття, як значиться під портретом. Він ще має назву «Біла графиня». Владний пронизливий погляд однієї з володарок нашого міста. Кажуть, вона була свавільна і розпусна, ця дружина графського управителя, що потім стала графинею. Здається, з нею пов’язана якась темна історія — чи то вона сама, чи з її допомогою справжній чоловік убили чи отруїли справжню графиню. Дорога біла шуба з невідомого хутра (білий соболь?) відтіняє, робить притягально-загадковою вроду графині. З-під шуби видніється також біла сукня з тонким мереживом. А обличчя, обличчя… Це ж викапана Інга! «Інга? — пронизує мені мозок здогад. — Чому Інга? Інга — з нащадків роду Ловиг?» Вона причетна до нашого міста? Має тут корені, а котрийсь із її предків, та не котрийсь, а більшість, доки вони не продали містечко князям Любомирським, знаю це з міської історії, жили тут, ходили вулицями, карали підданих, приймали гостей, закохувалися і вмирали.