Володимир Лис - Графиня

Моя хода сповільнилася, потім я зовсім спинився. Без сумніву, це була весільна мелодія, запальна, танцювальна, суміш «польки» і якоїсь народної пісні, назви якої я не міг пригадати. А долинала вона… Ось там, наприкінці вулиці, я мав звернути на іншу; вже зовсім недалеко, хат із півтора десятка, якщо не менше, і мала бути Любина хата, де весільне подвір’я, яке повинно було перетворитися в траурне. Та саме звідти й докочувалося до мене навальні хвилі веселощів.

«Невже там досі не знають, що трапилося? — подумав я. — Але ж це малоймовірно. Хіба що… Хіба що я не вбив Любу, а лише поранив».

Та я відкинув і такий варіант. Навіть якщо поранену Любу повезли не додому, а в лікарню, то вже за цей час, що я йшов додому (а я зупинявся для розмов), хтось би таки повідомив про трагедію.

Музика тим часом не вщухала. Одну мелодію змінила інша. Я вирішив пересвідчитися, чи таки гуляють у Смажуків? За якихось кілька хвилин я вже вийшов на їхню вулицю. Хат за чотири побачив святково вдягнутих людей біля воріт. Отож, сумнівів майже не лишалося. Весілля далі тривало. Я ще пройшов трохи і спинився. Люди вже дивилися в мій бік. «Треба просто пройти мимо», — подумав я. Мене виручили хлопчаки, що відбігли від весільного гурту. Я відкликав їх і спитав, у кого то гуляють весілля.

— Таж у Вертунів, Платоне Васильовичу, — сказав кирпатий хлопчисько, мій учень Дмитро Блащук. — Ой, вибачте, у Смажуків. Люба їхня заміж виходить. Таж ви її вчили, Платоне Васильовичу.

— Авжеж, вчив, — погодився я. — І що, вони вже вернулися з церкви? З вінчання?

— Таж вернулися, — Дмитро здивовано дивився, може, думав, чого це мене так цікавить, а може, чого я сам не на весіллі. — Вже й за столом посиділи, а ото вже танцювати повиходили. То ми побігли?

— Біжіть, — дозволив я.

Треба було йти далі, що я й зробив. Я пройшов повз гурт, не спиняючись, хоч і привітався кілька разів. Бачив здивування в очах, звернутих до мене, адже знали, принаймні дехто з цих людей, от хоча б двоюрідний Любин дядько, Пилип Смажук, скільки я поклопотався, аби Люба добилася визнання, аби зробити з неї художницю. Завтра чи ще й сьогодні вони стануть про мене говорити, ось уже я чую кинуте навздогін стишене: «А чого то вчитель не на весіллі?» Та не це мене хвилює зараз. Стукає в скроні питання, од якого спершу обсипає жаром обличчя, а потім холонуть руки — од кінчиків пальців до ліктів і далі — те питання: «То в кого ж я стріляв біля церкви?»

Коли я проходив мимо двору, то встиг побачити, як кружляли пари у танці, як майоріли розвіяні прапори суконь, обгорнуті довкола тонких і тлустих древок — жіночих тіл, підтримуваних міцними чоловічими руками, я угледів, як несуть мимо того рухливого юрмиська страви з літньої кухні до напнутого біля хати шатра, побачив сонце, що відбивалося у відчинених вікнах будинку, а одне з тих вікон відбило картину зі стіни.

І доки я ще не минув хати, майнула думка: «А що, як мої картини зовсім не знищено?» Вона швидко народилася і так само майже блискавично вмерла. Зате жила інша — про постріл, про те, у кого ж я стріляв?

Напівдорозі додому мене обвіяв жах, бо зрозумів, що весіль у Густому Лузі могло бути не одне, а два, а то й три, про які я міг не знати, а могли й приїхати вінчатись із якогось села, де ще не збудували церкви. Чи роздивився я Любу перш, ніж стріляти, чи то була саме вона, тепер я не був певен.

Потрібно було доводити справу до кінця, раз набрався мужності, я таки повинен відповідати за своє кількагодинне потьмарення.

Тож була знову дорога до церкви, де на східцях я не побачив жодної краплини крові. Тільки квіти на доріжці, що вели до сходинок перед входом і на самих сходах, — їх, очевидно, кидали під ноги нареченим і ще не встигли прибрати. Сповнений враженням, що я стою на порозі відкриття якоїсь жахливої таємниці, я кілька довгих, неймовірно розтягнутих, може, в години чи й у дні, хвилин вагався — йти мені до священика чи ні?

Він сам підійшов до мене, очевидно, побачивши з вікна своєї оселі, що була поруч із церквою, за високим дерев’яним темно-синім парканом. Як і всі в Густому Лузі, я знав цього вже немолодого, десь років три чи чотири по шостому десятку, чоловіка, з наполовину сивою, наполовину чорною акуратно підстриженою борідкою, стомленими печальними очима і хрипкуватим басом.

— А я думаю, пане вчителю, ви це чи не ви? — мовив отець Віталій після нашого привітання. — А бачу — таки ви. То з чим завітали до порогу Божого храму? Маєте до мене якусь справу?