Володимир Лис - Графиня

Я встав з ліжка і насамперед торкнувся до доларової пачки. Потім розкидав її по столі. Все було реальним і правдивим. Як і те, що сьогодні неділя — день Любиного весілля. Я вже знав, що реєстрація її шлюбу о другій годині дня, опісля того — вінчання в місцевій церкві. У мене ще була якась надія, що вона таки прийде зранку.

Але ця надія поволі розтала, мовби останній шматок передчасного снігу — таке буває зі снігом. У мене був навіть пейзаж, який я називав «Танення першого снігу».

— То ти не йдеш на весілля? — спитала мене Марія, коли я зіткнувся з нею на подвір’ї десь години за дві після вставання.

— Ти ж добре знаєш, що Люба більше не приходила, — зі злістю відказав я.

— Я думала…

Марія не доказала, змахнула рукою і пішла поволі з двору — майже стара жінка вже пенсійного віку.

До мене прилетіла добра сотня запахів — дратівливих, спокусливих і… смердючих. Так могли пахнути зіпсовані страви, викинуті чи вилиті з хати, застояна вода, невипрана, довго мочена у воді стара білизна, до цих запахів примішувалися дорогі напої, парфуми, що лоскотали ніздрі, руки, щойно вийняті з тіста, — словом, то була дика, варварська мішанина, яка, здавалося, вбивала саму можливість існування на цьому світі.

Я побрів уздовж вулиці, в той бік, де запахів не було, зате лунала заклична весільна музика. Я мусив дійти до кінця вулиці й вернутися назад, привітавшись дорогою з кількома людьми, котрі дивилися на мене надто підозріливо — може, мене видавали очі або хода?

Удома я дістав мольберт, встановив його посеред кімнати і довго сидів перед ним. Що я можу намалювати? Пальці, мов чужі, задерев’яніло стискали пензля. Зрештою, я зробив кілька мазків. За кілька хвилин зрозумів, що виходить щось віддалено схоже на хмару.

«Хмара? — подумав я. — До чого тут хмара?»

І враз переді мною постав спогад про ту грозову ніч, коли я був з Інгою. Я побачив її, себе поряд, розбите вікно, те, як я підходив до нього. Спалах блискавки — і я бачу жінку в білому посеред лісу.

Тієї миті мені здалося, що ось-ось розгадаю якусь таємницю. Я кинувся до мольберта і мазнув, зображаючи щось схоже на блискавку. Тоді швидко провів пензлем, вимальовуючи овал обличчя. То мало бути жіноче обличчя, яке наче проступало крізь хмари. Я здригнувся — то було обличчя Інги.

Пензель випав у мене з рук. Я нагнувся, щоб підняти його, і світ поплив у мене перед очима. Останнім зусиллям волі я змусив себе не впасти і різко опустився на підлогу.

«Чому Інга? Інга ж була тоді зі мною в кімнаті», — встиг подумати я.

Мені знову здалося, що я от-от розгадаю якусь таємницю, яка пов’язує мене, Інгу, ту жінку, яку я бачив уночі на фоні блискавки, а може, й Любу чи Миросю і навіть Марію.

«Все це має щось спільне, — напружено думав я, намагаючись втримати світ, що відпливав од мене. — І те, що хтось купив мої картини, і все інше».

Я намагався схопити невидиму нитку, що пов’язувала мене з цим світом саме крізь незрозумілі мені події. Але де ця нитка знаходилася, як її побачити?

«Інга? Чому Інга?» — знову повернулася до мене думка.

І раптом я здригнувся. Я побачив себе тієї грозової ночі біля вікна. Спалахнула, прорізала темряву, на мить освітила простір, блискавка. І мені здалося, що я бачу обличчя жінки на фоні блискавки. То була саме Інга. Але ж… Але ж Інга була поруч зі мною в кімнаті. Не могла вона бути там, внизу, там була якась божевільна.

Не знаю, що було далі. Схоже на те, що я знепритомнів, а потім прийшов до тями. А може, й не знепритомнів, а перебував у якомусь дивному стані прострації, швидше й не прострації, а відчуження. Відчуження від себе самого, такого, якого знав досі. Але кого я знав? Себе чи того, ким здавався собі?

Коли я зміг підвестися і сісти на лавку, найперше мій погляд впав на картину, яку я перед тим написав у якомусь гарячковому пориві, мовби маренні.

Крізь темно-синю хмару проглядало жіноче обличчя. Правильніше б сказати, воно вгадувалося в тих кількох штрихах, які я провів. Позаду жінки небо пронизувала блискавка.

Зрештою, це навіть не була картина, така, які я звик досі малювати. У мазках можна було вгадати хмари, у ламаній лінії — блискавку, у кількох штрихах — жіноче обличчя. Я відвернувся, хоч обличчя тепер не нагадувало Інгу. Я ще не знав, що ця картина — єдине, що в мене лишилося з моєї творчості.

Опівдні листоноша принесла мені телеграму. Вона, ця тлуста, підстаркувата жінка, з варикозним професійним розширенням вен на ногах, з очима, в яких цікавість і печаль перемішувалися, наче розварені зернята і молоко в каші, дивилася на мене цього разу трохи злякано і збентежено. Мовби щойно я спіймав її на якійсь крадіжці, хоч дуже дрібній, може, олівця, що з весни валявся на столі біля веранди, чи однієї з прищепок на дроті перед моїми вікнами.