Євген Положій - Мері та її аеропорт

Я сажусь в вечерний поезд, идущий в Киев, где хочу сказать «до свидания» сестре Ольге и племяннику Лешику. А завтра вечером я уеду, потому что для того, чтобы вернуться, нужно сначала уехать, а уехать мне нужно для того, чтобы еще раз поискать самого себя, точнее, в самом себе — а не завалялось ли, случайно, там что-нибудь ценное?

Теперь я уже точно знаю, что мне не нужен никакой аэропорт: мне нечего с ним делить, у меня уже ничего нет, все, что мог, все, что мне не принадлежало, все, что мне не было нужно, я уже отдал, оставив себе только право на собственную жизнь. Я хочу покинуть его, у нас с ним нет ничего общего, я не нуждаюсь ни в каких его услугах, даже во взлетнопосадочной полосе. Единственное, что я от него хочу, — это понять его, а значит, освободиться от него, но я иду не просить, я иду искать, искать не защиты и безопасности, а ответы на свои вопросы. И в этот путь я отправляюсь один.

Мой Воздушный Коридор открыт. В дорогу. И пусть разверзнутся небеса.

На спідометрі автомобіля стрілка показує 180. Герман мчить до Києва. Він дуже поспішає, бо те, що він задумав, потребує негайного виконання. Якби він затримався на добу, на півдоби, на годину, то міг би й передумати. План був настільки безглуздим, настільки нереальним, що будь-які розмірковування про його доцільність чи сенс могли призвести до передчасного краху або відмови, що в його випадку абсолютно рівнозначно.

Герман трохи скинув швидкість. Погана якість траси. Він згадав, як колись їхав до Криму, в санаторій, він гнав під 200, і тут під колеса стрибнув заєць, він пригальмував хід, скинув швидкість, і, як з’ясувалося, недарма. На черговому спуску через пару хвилин прямо з-за великої вантажівки прямо в лоба стрімко вискочив джип, відстань була мінімальною, і він різко викрутив кермо праворуч і втиснув педаль газу до підлоги, ледь встигнувши вискочити на мокрий від дощу слизький обніжок, по якому нісся юзом, сам дивуючись, як машина не перевертається, аж доки дивом знову не виїхав на асфальт. Якби він їхав тоді, після зайця, не 100, а 200, не було б уже ні обніжка, ні юза, був би компот із крові, м’яса та заліза. От і виходить, що заєць, кинувшись під колеса і примусивши скинути швидкість, врятував йому життя. Випадок, заєць сам так вирішив чи його хтось послав? І скільки зайців для нього ще лишилось у Того, хто їх йому посилає? Спробуй тут знайти правильну відповідь.

Герман вкотре прокручував свій задум. У Києві на нього чекала сестра Оля і друг Че. Краєм ока він побачив даїшника, який енергійно махнув смугастою паличкою. «Пішов на хєр!» — крізь зуби промовив Герман. Йому явно було не до розмов про порушення правил дорожнього руху. До столиці лишилося трохи більше ста кілометрів. Головне, швидко минути Бориспіль.

Герман уважно подивився на синю табличку з білим літачком. Якщо все буде так, як задумано, то скоро він сюди повернеться. Добре це чи ні, він не знав. Він не міг навіть уявити, чим усе закінчиться.

Попереду по крайній лівій швидкісній смузі прямо перед собою Герман побачив жовтий «фольксваґен-жук». Знайомий автомобіль, знайомий колір. Невже іспанець?! По спині пробіг моторошний холодок. Герман показав дальнім світлом, що дорогу не погано було б і звільнити. Але «фольксваґен», чия швидкість явно була меншою, і не думав поступатись. «Заснув він, чи що?» — Герман двічі коротко посигналив, але «жучок» уперто сунув попереду, не виявляючи жодних ознак поваги. «Чорти б тебе взяли!» — Герман пригальмував свою Мazda МХ3 і ще раз поблимав дальнім світлом. Жодної реакції. Можна було б обігнати і праворуч, по іншій смузі, але там набилося чимало неповоротких вантажівок. Нарешті, він побачив щілину і натиснув на газ. Мazda звично відреагувала завиванням двигуна і миттєвим прискоренням, і через кілька секунд Герман уже обганяв ненависний «жук». Він придивився у бокове скло. Так і є, за кермом жінка. По радіо передавали, як американці хочуть облаштувати повоєнний Ірак, що вибори там, звісно, пройдуть, але дещо згодом, і що США не підтримують політику Тегерана в регіоні.

Нарешті темно-синя Мazda МХ3 виїхала на Південний міст, де ліхтарні стовпи схожі на лос-анджелеські пальми при в’їзді в Голлівуд.

Герман згадав, як нещодавно очманілий від незвичної спеки голуб влетів у відкрите вікно машини, до нестями його перелякавши. Голуб, ймовірно, шукав хоча б якоїсь прохолоди. Особливо неприємним був несподіваний дотик, навіть не удар, а дотик в обличчя. Впавши на пасажирське сидіння поруч, він затих, Герман навіть подумав, що птах помер. Він зупинив машину й обережно доторкнувся до нього, і голуб ліниво навіть не вилетів, а якось зовсім по-людськи вийшов, стрибнувши на гарячий асфальт, у відкриті двері. Герман перестроївся у крайній правий ряд, готуючись звернути на Подільську набережну.