Євген Положій - Мері та її аеропорт

Митрофанович підписався першим, потім передав папірці протоколу пані Польській. Та, не читаючи, перепитала в слідчого, де розписуватись. Слідчий ще раз показав жовтим прокуреним нігтем місце для автографа, навіть поставив риску на паперах — «тут», «тут» і «отут», і пані Польська взяла ручку і почала довго виводити літери. Міліціонери помітно поспішали, але намагалися не подавати вигляду, нарешті пані Польська скінчила, і слідчий якомога ввічливіше сказав «дякую» і, вдоволений, забрав протоколи і похапцем засунув спочатку до бруднуватої синьої папки, а потім і до портфеля. Митрофанович спитав, чи можуть вони йти, і слідчий байдуже відповів «так». Сусіди вийшли з квартири, трохи постояли біля дверей і, не промовивши жодного слова, розійшлися. Митрофанович — до своїх табуреток, пані Польська — слухати, чи не виступає сьогодні по радіо чи телевізору президент. Слідчий сказав підлеглим, щоб вони швидше закінчували, вийшов на кухню, пошукав очима чайник, відкрив навісну шафу, шукаючи каву, але не знайшов і повернувся до кімнати. «Ну все, поїхали».

Папка, в яку він поклав протоколи обшуку, дійсно була вельми потерта, але слідчий, не зважаючи на дотепи колег, не розлучався з нею майже вісім років і ні за яких обставин не хотів міняти на нову — папка приносила удачу. А сьогоднішній день виявився для нього аж занадто щасливим. Такої жирної здобичі він ще не ловив ніколи.

Начальник обласного УМВС, генерал-лейтенант Бідненко проводив останню нараду з приводу розслідування вбивства на Першотравневій. Він був задоволений головним: є основні підозрювані, є деякі факти, які, поки немає підозрюваних, можуть жити власним життям, але коли вони все ж таки є, то легко, як караван верблюдів, проходять у вушко будь-якої голки, тобто карної справи. Сьогодні ж справа набула завершених контурів: є зізнання одного з убивць, а це інколи важить значно більше, ніж факти. Генерал розумів, що на суді прокурору, може, й не буде легко, але ж і київське начальство, і жителі міста, і родичі постраждалих навряд чи будуть дуже прискіпливими. Він точно знав — у такій ситуації на злочинця просто треба показати пальцем, але дуже впевнено показати, а все інше — несуттєві деталі. Муки совісті його вже давно не турбували, за стільки років роботи в міліції для них не лишилося місця. Людина, яка щось запитує у власної совісті, повинна себе спитати, що вона взагалі робить в міліції? Їй там не місце.

— Отож, шановні, я поздоровляю вас із майже успішним завершенням розслідування. — Бідненко обвів очима підлеглих. — Ми непогано попрацювали і спромоглися за короткий термін розкрити важкий резонансний злочин. У нас є два підозрюваних, але вже сьогодні ми можемо впевнено сказати, що вони і є вбивці. У цьому немає жодних сумнівів. Точніше, вбивця у нас один — Герман С., а Журавльов проходить як замовник. Обидва нами затримані, знаходяться у слідчому ізоляторі, дають свідчення. І нікуди вони від нас тепер не дінуться!

Бідненко ще раз обвів очима опергрупу. Хтось із них був паршивою вівцею, хтось із них здавав пресі деталі розслідування. Але хто? Генералу не давала спокою газетна публікація, у якій журналісти досить ретельно і точно оповіли про все, що відбувалось навколо справи. Навіть ті деталі, які, крім членів цієї опергрупи, ніхто знати не міг. Але він вирішив не поспішати з виявленням запроданця, сьогодні важливіше — чітко завершити справу, не розмінюючись на дрібниці, довести її до кінця, доповісти нагору, провести прес-конференцію, а тут, на нараді, якщо вже так склалося, довести до преси через цю паршиву вівцю ту інформацію, яка потрібна. Ані тіні сумніву не повинно промайнути в його словах, ані тіні…

— Сьогодні у нас середа, — продовжив він, — завтра, у четвер, ми проведемо прес-конференцію, на якій розкажемо цим… е-е-е… журналістам про завершення попереднього слідства… Дякую всім за оперативну роботу, особисту подяку я хотів би висловити нашим київським колегам, яких очолює капітан Романов. — Генерал зробив невеличку паузу, відпив мінеральної води зі склянки. — Сподобалось вам у нас, товаришу капітане?

— Дякую, товаришу генерал-лейтенанте, — Романов підвівся і хотів щось додати, але генерал його перебив.

— Зараз капітан Романов доповість усю картину злочину взагалі і в деталях. Давай, капітане, скоро станеш майором…

Всі розсміялися. Це була улюблена пісня генерала, він обожнював Висоцького.