Галина Пагутяк - Потрапити в сад

Однієї ночі він прокинувся від того, що десь далеко жалібно плакала дитина. Він ніколи не чув, як плачуть діти, не пам’ятав себе самого в колисці з шкаралупки маку — і злякався. Було геть темно, а дитина ніяк не вгавала. Вона здавалася чоловічкові маленькою, мов житнє зернятко. Її можна було взяти на руки і гойдати, шепотіти лагідні слова, співати щось гарне. Дитина була ще беззахиснішою, ніж він. У чоловічка від того заболіло серце.

Він заспівав колискової для невидимої дитини, плач якої, може, йому причувався, а насправді плакав він сам, пригнічений, нещасний, нікому не потрібний, хоч і єдиний у світі чоловічок завбільшки з метелика.

Не помічав, як щоки його стали мокрими й гарячими, а голос зірвався. Десь там, на краю світу, гойдалася колиска з макової шкаралупи, жеврів вогонь у печі та ясніла білісінька стеля. А потім вогонь погас, стіни взялися пліснявою, в кутки позаповзали павуки й мокриці, а на долівці виросли слизькі бридкі поганки...

Але він не згадував про це. Співав про двох котиків, і стеля знову стала білою, а на ній можна було намалювати щось дуже гарне, схоже на квітку й метелика водночас.

...Невеличка вишенька росла посеред асфальту й завжди тремтіла, коли до неї хтось підходив. Не маючи до кого прихилитися, вона тулилася до запиленої металевої огорожі. Однієї ночі на місто налетів шалений вітер, попереполохав горобців та голубів і поскидав білизну з балконів на статечні підстрижені каштани. Вишенька подумала, що почалась осінь, і навіть не помітила, як один з листочків — саме той, на котрому ночував чоловічок завбільшки з метелика, за ніч пожовк, легко відірвався від гілки та й полетів світ за очі.

Аж тоді, коли листочок опустився на золотаву стерню, чоловічкові завбільшки з метелика спало на думку, що, власне, все його життя було схоже на легенькі дотики до цієї колючої, пропахлої пташиними кубельцями свіжоскошеної землі.

Брів примороженою землею, і вона глухо стогнала під його ногами. Здавалося, на світі немає більш нічого, крім порожнього неба і порожнього поля. Десь далеко попереду ці дві порожнечі зливалися в одну.

Скалічені мертві травинки шурхотіли під черевиками, попискували осмілілі полівки, шукаючи поживу. Вже не дзвеніли жайворонки під небом, тільки ворони змахували крилами, пробуючи зависнути в повітрі. Вітер куйовдив їхнє пір’я, і вони сито каркали.

Все готувалося до зими. Земля приймала в себе зерно, щоб зазеленіти ще до снігу, черв’яки глибше закопувалися в ріллю, бджоли випивали з квітів останню солодкість, метелики гинули тисячами, — їхнього віку було доти, доки тепла.

У чоловічка мерзли шия і руки, боліло горло, і говорив він дуже тихо:

— Ото піду собі далеко, як ходив навесні, тільки без вузлика з пиріжками й без Буйного, бо коникові вже холодно. Знайти б хоч один зелений листочок... Затулився б ним і уявляв, ніби я маленький-маленький, сиджу під яблунею і не знаю, що так гарно мені вже ніколи не буде...

Гей, а хто ж там попереду мчить, аж груддя врізнобіч летить? Це ж морквяний козак. Під ним коник буряковий, на нім шапка капустяна, жупан з лопуцька. А при боці шабелька горохова й пістолі з бараболі.

— Стій! — гукнув козак. — Хто такий, куди йдеш?

Мовчить чоловічок завбільшки з метелика.

— Я тебе питаю?! От візьму меч і здійму голову з плеч!

— Добрий день... — тихо мовив чоловічок.

— Авжеж, добрий, — полагіднішав одразу морквяний козак. — Куди це ти прямуєш без коня і без шаблі? Чим будеш від ворогів боронитись? Чи, може в кущі сховаєшся?

Знизав плечима чоловічок:

— Нема в мене ворогів...

— Тепер такі часи настали, що ніхто з тобою на чесний двобій не стане. Все робиться тишком-нишком. Підстережуть і вб’ють... — зітхнув козак. — Я от ціле літо шукав собі ворога. Рука моя тверда, шабля гостра, серце хоробре. Взяв би тебе за побратима, та не маєш ні коня, ні шаблі. Ото бачиш дуб попереду? Там — мої вороги. Хочуть дерево повалити. Ну, я їм покажу! Бувай здоровий, я дуже спішу. Іншим разом побалакаємо...

І поскакав. Довго дивився йому вслід чоловічок завбільшки з метелика:

— Ач, який молодець! Не спить, не тягне собі харчі в комору, а ворога шукає. Я друга шукаю, а він ворога. Певно, як маєш друзів, то маєш і ворогів. Якби ще з ним зустрітися та побалакати! Та чого ж я стою? Піду до нього, може, чимось допоможу, хоч ніколи шаблі в руках не тримав...

Тепер він знав, куди йти, і поспішав.