Галина Пагутяк - Потрапити в сад

— Звісно де! В гастроном пішла за вином для свого алкоголіка. Закортіло бабі діда на старості літ. Ви щось від неї хотіли?

— Та ні, — відказала Вихователька і пішла дзвонити додому.

«Чому всі люди такі байдужі? — думала вона. — Аби їм було добре, а до інших нема діла. Поменше роботи і побільше грошей».

Ніхто не брав трубки. Вона полегшено зітхнула. Глянула на себе в дзеркало.

«Боже, яка я страшна! Хоч на Новий рік відісплюся. Наварю їсти, а потім буду спати».

— Валентино Григорівно, а що з птахом робити?

— З яким ще птахом? — відірвалася від дзеркала Вихователька.

— Та з оцим! Геть розклеївся.

— Чого ви до мене чіпляєтеся з кожною дурницею?

— А щоб не подумали, ніби я вкрала, — пояснила прибиральниця, доброчесно підібгавши губу.

— Викиньте. Або ні. Дайте малому, хай бавиться...

— А що в мене є! — заспівала прибиральниця і простягнула Зайчику папугу.

— Дякую.

— Молодець!

Ніхто не знає, як це трапилось. Але папуга вирвався з рук хлопчика і полетів. Прибиральниці не мали часу дивитися за Зайчиком, який сидів собі тихенько. А коли помітили, що його нема, вирішили, що дитину забрали додому.

А в одному з трамваїв їхав хлопчик у всьому білому, та ще й у шапці з паперовими вушками. Ні, надворі зовсім не було холодно. Термометр показував аж сім градусів тепла. Це тільки в старих казках бідолашні дітки замерзають у різдво на вулиці...

Пасажирам здавалося, що хлопчик їде з батьком, бо коло нього сидів інтелігентної зовнішності чоловік у кожусі й читав дефіцитну книжку Пікуля. Половина пасажирів дивилась у вікно, а друга половина думала своє чи розмовляла.

— Торік у нас був розкішний стіл. Чоловік роздобув ведмежатини...

— Це все дуже просто: смажене м’ясо з яйцем двічі пропустити через м’ясорубку...

— ...я б нізащо не дозволила своїй дитині ходити в такому вигляді. Не вистачає ще й виконувати всякі забаганки.

— Моя дочка мала цього разу найкращий костюм в школі. Ми шили його в ательє.

— З тебе два карбованці п’ятнадцять копійок.

— Такі дорогі?

— А що ти думала? Імпорт!

— Боже, де ще той вечір, а воно вже п’яне.

— А від мене папуга втік! — тихо сказав Зайчик.

— Угу, — буркнув інтелігентний чоловік, радий, що сидить далеко від п’яного, який чіплявся зараз до бабусі в капелюшку: «Мадам, я дуже вибачаюсь...»

Зрештою, чоловік мав виходити. Він сховав книжку й пішов до дверей. Зайчик теж вистрибнув за ним.

— Ой, подивись, який кумедний! — сказала дівчинка років чотирнадцяти своїй товаришці. — Втік, мабуть, з дитсадка.

— Де ти живеш, зайчику-побігайчику?

— У 28-й квартирі.

— Який ти холодний!

Одна з дівчаток скинула куртку, друга шарфика.

— А будинок пам’ятаєш?

— Дванадцятий. А від мене папуга втік!

— Який папуга?

— Жовтий.

— Знайдеться твій папуга. Може, він тебе вдома чекає.

— Не чекає!

— Чому?

— Так... — сказав Зайчик тремтячим голосом.

— Тільки не плач. Зараз ми тебе відведемо додому.

На сьомому поверсі, в двадцять восьмій квартирі, пролунав дзвінок. Двері розчинились, і діти побачили жовтого папугу, який привітно сказав:

— Ласкаво просимо!

І додав:

— Заходьте в наш чарівний сад!

Він сидів на високому стільчику з трьома ніжками, а над ним, скільки сягало око, зеленіли дерева, вкриті яблуками, апельсинами і вишнями, розпускалися квіти, літали метелики і було зовсім-зовсім як улітку.

На лавці коло величезного дев’ятиповерхового будинку сидять і гріються на сонечку старі баби. А воно то вигляне, то сховається, наче жаль йому на отих немічних тепло розтрачувати. Одна вже зовсім негодяща: руки сухі й білі, як пелюстки, аж просвічуються. Вбрана в нове пальто, чоботи-бурки, синю грубу хустку: все старече, незносиме.

Одна бабуся скаже слово, друга, і слова ті так далеко від бога й людей, що зостаються з ними, нікому більше не потрібні. А завтра візьме котрась з них та й помре. І нічого від того не зміниться: комусь дадуть квартиру, хтось народиться, а все ж дім пусткою не стоятиме.

Тяжко було колись хати зводити. Дерева купи, привези, добре, як коні маєш, а як нема — зич. А ще біда: півсела згоріло, й не знали, хто підпалив. Може, й не підпалив. Солома, будиночки з дерева. Як свічки палали. Прибігла сусідка: «Настю, горите!» Я вже без пам’яті. Вхопила найменшу разом з подушкою, та вже й не було чого рятувати. Все пішло з димом: лахи, постіль, збіжжя. Лишилися ми голі й босі: п’ятеро діточок, божечку. Марусю й Івана взяв до себе брат Василь на Глинне. Старшого Юзя забрала тьотя Кася худобу пасти. А я з Стефкою і Ганею пішла до другого брата Миколая. Сам казав: «Живіть, поки хати не збудуєте». Там своїх дітей троє. Братова так дивиться, ніби ми в неї кусник хліба видираємо.