Андрій Курков - Бікфордів світ

Підійшли.

– І де ж вони?! – єхидно запитала Петрівна.

– Будинки на пам'ятник розбирають, – пояснив хазяїн. – Ну ті, в яких уже ніхто не живе.

Петрівна всілася на вже обтесаний стовбур, а Харитонов пішов прогулятися по смузі. Він вийшов на самісінький її край, на те саме місце, куди ступив, вийшовши з лісу. Постояв трохи, жмурячись на сонце, що піднімалося над землею. Потім пройшов трохи по смузі й присів навпочіпки. Можливо, саме тут він присів, побачивши коробку, що впала з неба, із сигаретами, і саме звідси подивився вгору, на чорний дирижабль, що завис над смугою?

А по бетону смуги, що нагрівався, все так само бігали в'юнкі ящірки землисто-зеленого кольору та спокійно й навіть урівноважено цілими струмочками по лише їм відомих стежинах пересувалися сотні лісових клопів-солдатиків. Бетон, що нагрівався, був повний життя. Там, де плити не було укладено впритул, із тріщин пробивалася трава, а оскільки укладено їх було без особливої педантичності, то трава тонкими зеленими рядами облямовувала кожну плиту, створюючи ледве помітну тінь, якої, ймовірно, було цілком достатньо для комах.

Харитонов подумав, що в цьому місці життя все-таки спокійніше, хоча й відчував він, що засидівся, і, хай там як, але не віддавши кінець бікфордового шнура якому-небудь командуванню і не доповівши про останнє плавання самохідної баржі, він не має права зупинятись і починати особисте, суто мирне життя.

Про суто мирне особисте життя думалося йому особливо тепло і приємно, як про щось заборонене або ж далеке, і думалося йому всупереч тому, що не зустрів він іще жодного разу такого життя, як не зустрів він і простого, але організованого часом і державою.

І знову стало прикро через те, що не виявилася ця злітна смуга дорогою. Він підвів очі, щоб із гіркотою ще раз побачити зелений тупик, біля якого закінчувався бетон, і тут побачив людей, що перетинали його погляд. Вони несли колоди до галявинки, на якій було викопано яму під майбутній пам'ятник «Усім загиблим». Харитонову сподобалося, що будівельним матеріалом для цього пам'ятника будуть розібрані будинки насправді загиблих людей, змирився він і з ідеєю хазяїна відносно смерті, що примиряє всіх ворогів, навіть не змирився, а майже погодився, після недовгих роздумів. «І дійсно ж, – думав він, – якщо люди дізнаються, що є такий пам'ятник, то, може, вони замисляться і про смерть, для якої однаково, хто за що і з ким воював? І тоді вони всі перестануть убивати одне одного і, можливо, захочуть робити що-небудь, що подовжує життя?!»

Тим часом носії колод перетнули смугу, але слідом за ними на якихось приземкуватих широких санях декілька міцних дядьків витягнули на бетон велику білу руську піч із високим димарем, який іще нещодавно, мабуть, виглядав із даху. Витягнувши піч на бетон, вони зупинились і влаштували перекур. Із цікавістю Василь розглядав, що ж вони курили. Це були незграбні товсті самокрутки. Перекуривши, дядьки впряглися в сани і потягли піч до галявини. Інші ж дядьки, склавши принесені колоди, перетнули погляд Харитонова у зворотному напрямі.

Так почалося перше мирне будівництво в цих місцях, що примирило колишніх ворогів. За перший день до ями віднесли декілька десятків міцних колод, які були раніше стінами двох сибірських зрубів.

Григорій був задоволений. Він раз у раз озирався на похмуру Петрівну, що весь день просиділа поруч і з хмурним виглядом спостерігала за будівництвом. Харитонов видавав у кожні руки по три сигарети. Ті, що отримали їх, відходили трохи поодаль і закурювали, й очі їхні сяяли щастям. Видно, не витримала цього Петрівна, зірвалася зі свого місця й майже бігом повернулася в дім Григорія. Ще б пак – її бойові соратники стояли поряд зі своїми ворогами, разом курили, розмовляли про щось досить весело і при цьому без кінця всміхалися. Було це дивно і для Харитонова, але він скоріше був радий тому, що відбувається, пояснюючи це для себе тим, що народ втомився воювати, що цілком могло виявитися правдою.

Настав іще один вечір. Сонце повільно скотилося за далекі кедри, а люди все ніяк не розходилися з галявинки. їх уже не було видно, лише вогники сигарет, а точніше, останньої, третьої сигарети кожного, все ще світились і ворушилися, підвладні жестам рук.

Харитонову дуже хотілося підійти, послухати розмови, самому поговорити з ними, але стримувало відчуття своєї непричетності, адже насправді: про що він міг із ними говорити?!

Між собою в них було, звичайно, про що побалакати. їх стільки років об'єднувала одного з одним війна, об'єднували жертви цієї війни, і тепер ось об'єднало будівництво єдиного пам'ятника всім жертвам. А хто тут Харитонов?! Мандрівець, який просто зайшов випадково. Відпочине і продовжить шлях. Адже не сюди ж він ішов насправді!