Андрій Курков - Бікфордів світ

– Чаю принеси! – наказав Григорій.

Жінку було поранено в плече. Хазяїн зняв із неї ремінь з кобурою, розстебнув ватянку, теплу блузку з грубого сукна й оголив плече та груди. На щастя, куля пройшла навиліт, не зачепивши кістку.

– Ну от! Яка молодиця! – кивнув Григорій на оголені красиві груди. – І такою хернею займається!

Харитонов мовчки погодився, подаючи хазяїну кухоль із чаєм.

– Візьми-но, ковтни, – підніс той кухоль до рота жінки.

Поранена ковтнула.

– Гей, там! – донісся окрик знадвору.

Григорій сіпнувся від несподіванки, перевів погляд на Харитонова, потім, дивлячись на двері, крикнув:

– Чого?

– Молодиця жива? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– Поранена, – відповів Григорій.

– Ото ж то, – голос знадвору зазвучав задоволено. – Скажеш їй, що коли ще раз почне стріляти у старших – приб'ємо!

Нашвидку перемотавши рану якоюсь квітчастою ганчіркою, Григорій і Василь перенесли жінку, що стогнала, в кімнату, де опустили її на дерев'яну лаву під стіною.

Пішли дні, впродовж яких постріли звучали вже віддалік у лісі, ніби вояки не бажали турбувати поранену жінку.

Харитонов якось звик до цих пострілів і вже не звертав на них уваги: вони влилися в єдину симфонію природи й були не голосніші за стук дятла. Доглядаючи поранену, Василь проводив більшу частину дня в будинку, лише зрідка виходячи з бляшаним відром по воду. Джерело протікало неподалік, до нього вела добре протоптана стежка, що на півдорозі до води розрізала надвоє густий квітучий малинник. Кущі малини були всіяні й квітами, і ягодами. По дорозі назад Харитонов робив тут перепочинок, ставив відро на землю та обривав, скільки міг, ягід, кидаючи їх у чисту джерельну воду. Повернувшись додому, він ставив чай і годував жінку малиною, що йому особливо подобалося, тому що кожного разу після такого «ягідного» годування на її обличчі з'являлася мила дитяча усмішка, і, дивлячись на цю усмішку, Харитонов почувався настільки щасливим, наскільки навіть у дитинстві не був. Адже бовтаючись на своїй баржі по Японському морю, він твердо увірував, що люди всміхаються тільки в дитинстві й уві сні.

Григорій щоранку йшов із дому, прихоплюючи в сінях увесь столярний інструмент, необхідний для спорудження дерев'яного пам'ятника. Працював він іноді до самісінького вечора, не повертаючись на обід, і, судячи з його ділового бадьорого стану, справи з пам'ятником ішли добре.

Якось увечері він повернувся додому дещо спантеличеним.

Василь якраз вийняв чайник із печі й витрусив у нього залишки чаю.

Григорій, пересунувши стілець до лави, на якій лежала жінка, всівся біля її узголів'я і сказав:

– Там приходили двоє, про тебе запитували. І ще просили запитати, чи повернешся ти в стрій?

Жінка спохмурніла, підвелася на лікті.

– А вони з наших чи з їхніх? – запитала ослабленим голосом.

– Звідки ж я знаю?! – знизав плечима хазяїн злітної смуги. – Ви ж не з інородцями воюєте! Інородців би я по говору впізнав. А ті – звичайні росіяни…

Жінка, пересилюючи біль, усілася на лаві, притулившись спиною до дерев'яної рубленої стіни. Зібралася було щось сказати, але тут погляд її зупинився на двох кошиках із сигаретами, що стояли на підлозі під розбитим вікном.

– Справжні?! – здивовано вигукнула вона.

– Авжеж, – кивнув Григорій.

– Дайте закурити! – попросила жінка.

Харитонов, який у цей час розливав чай по кухлях, почувши прохання, поставив чайник на стіл і підійшов до кошиків, але тут щось змусило його обернутись. Обернувшись, він зустрівся поглядом із Григорієм.

– Дай, дай їй цигарочку, – кивнув Григорій.

Жінка закурила, жадібно затягуючись. Рука, що тримала сигарету, тремтіла. З її очей полилися сльози.

– Скільки років… – заголосила вона, – скільки років тютюну не курила! Все листя сухе, то малинове, то горіхове… Це війна все! Коли ж вона закінчиться!..

– Так от закінчили б, якщо так набридло! – Григорій відмахнув од себе сигаретний дим. – Жили б собі та палили б у мирі й спокої!

– А ось переможемо, тоді й закуримо! – все ще плачучи, прошепотіла жінка.

– Та дурна ти! – зло мовив Григорій. – Ніхто у вас не переможе! Знищите одне одного, на тому все й закінчиться!

Василь, слухаючи розмову, всівся за стіл і обхопив голову руками. Якийсь у ній шум виник, чи то від спогадів про війну, чи то від диму сигаретного.

– А за що ж мій батько і чоловік життя свої віддали? – мокрими від сліз очима вона втупилась у Григорія.

– Та від дурості й віддали, – неголосно й незлобиво мовив хазяїн. – Робити вам нічого, тому і стріляєте одне в одного. А що, якби патрони вам не скидали – сокирами б воювали?