Олексій Кононенко - Месник

– Так гроші коли? – видав себе товстун.

– Відразу. Ти їй картинки, книгу, – вона тобі гроші. У моїй присутності. Чи книгу вже збув?

– Ти що?! Ми ж домовлялися, все у мене.

Лана, щоб підтвердити репутацію столичної інтелігенції дістала «Парламент», закурила.

– Можна попробувати? – потягнувся Приймак.

Пару разів затягнувся, спалив півсигарети, скривився, подивився на недопалок.

– Вата! – поліз у штани за своїми, термоядерними.

– Як будемо? – запитав Модя.

– Можу зараз принести, можу вранці.

– Неси зараз.

– А… це… Про ціну ж не домовилися.

– Тобі ж було сказано: подумай.

– Я ж і кажу… Подумав… От скільки моя хата коштує, скільки і заплати…тіть.

– Це скільки ж?

– Двадцять тисяч і п’ятсот! – випалив одним духом Приймак і озирнувся.

– Доларів? – уточнила Лана, нітрохи не сумніваючись у позитивній відповіді.

– Тихо-тихо-тихо… – спробував втрутитися Окунь, але сусід сам розрядив ситуацію.

– Чому доларів? – навіть образився. – Наших грошей! До чого тут долари? У нас у селі доларами не платять!

Впала мовчанка. Лана переварювала несподівану вдачу. Приймак боявся злякати свою вдачу – така сума грошей відразу! Модест ледве стримувався, щоб не реготати з обох.

– Ми чекаємо, сусіде…

– Гроші… покажіть. По-іншому не буде!

Лана пішла в хату, повернулася з невеликою дамською сумочкою, – Модест віддав їй гроші ще в місті. Дістала стос, відрахувала, декілька купюр поклала назад.

– Двадцять тисяч і… п’ятсот. Як домовлялися.

– Я миттю! – Приймак вислизнув з-за столу, – при цьому вхитрився нічого не зачепити, – зник на городі.

– Поквапилася ти, поторгувалися б…

– Бійся Бога, Модю! Ми на ньому і так пристойно заробили. Головне, що вже сьогодні дещо зробили.

– Завтра піду до баби Насті, там важче буде.

– Підемо разом, я приношу вдачу.

Приймака вони почули швидше, ніж побачили. Товстун хляскав «христосиками» так, що собаки підняли гавкіт на далекому хуторі.

– От, – видихнув і обережно опустив на табуретку згорток, – книга.

– А…

– Сам не донесу… Важкі… Ходімо, сусіде, підмогнеш… Десятку скину…

Лана і Модест від душі розсміялися.

Ікони акуратно по одній занесли в хату. Приймак двічі, плюючи на пальці-сосиски, перерахував гроші, дістав сіру величезну носову хустку, загорнув, опустив у бездонну кишеню і, як фокусник, дістав звідти півлітра.

– Цю справу треба обмити!

У Лани очі полізли на лоба:

– Ні! Без мене! Я спати.

Засиділися за північ. Від горілки і з радості Приймака розвезло. Хоча він не забував час від часу мацати рукою згорток у кишені. Окунь теж похитувався і відчував, що гарненький. Відвів сусіда додому, поставив у сіни, прибрав на столі… Двері в хату були замкнені! Пошкрібся у вікно виникло ледь помітне в темряві обличчя Лани.

– Я тебе п’яного не хочу!.. – скоріше прочитав по губах ніж почув.

Зрозумів, що так і буде, спробував образитися, але висловити образу було нікому, а тому кинув у кухні на підлогу пару старих курток і пропав у тяжкому, але міцному сні. Прокинувся рано, приніс із криниці два відра води, покрякуючи, обмився. Організм відгукнувся, повертаючись до життя. Проходячи повз хату, штовхнув двері. Відчинено!

Лана розметалася на великому низькому ліжку, розкидала руки, по-дитячому сопіла. Нахилився, обережно доторкнувся губами до щоки. Відкрила очі, впізнала, потягнулася руками, обійняла за шию.

– Холодний! Йди, зігрію. Скучила…

Заснути й не намагалися…

– Якщо хочеш, щоб я з тобою була, не пий, це єдине, про що прошу…

До баби Насті пішли вдвох. Стара їм зраділа, Лану не знала де посадити, взялася пригощати молоком, домашніми коржиками. Коли Модест попросив показати намисто, не роздумувала і не відмовлялася, принесла із спальні, подала Лані. Прикраса стародавньої роботи зачаровувала, заворожувала.

– Скільки ж коштує таке диво? – вирвалося в дівчини. Баба Настя піджала губи.

– Продавати не збираюся!

Забрала намисто, віднесла в спальню.

– Мене, дочко, про нього вже питали, просили, щоб ціну склала. Я онучці передам, бо дочок у мене немає. Синовій Жені подарую, коли шістнадцять стукне. Дасть Бог, доживу…

Модест провів Лану в двір, сам мотнувся в контору, подзвонив, щоб прислали машину, – мобілка в селі була безпорадною.

– Відвезу і повернуся, дочекайся мене тут.

– Без тебе вночі буду боятися…

– Зачинишся в хаті. Кого в селі боятися? Та й повернуся я до ночі.

– А раптом…