Олексій Кононенко - Месник

– Можеш їхати, – замість вітання буркнув Сашко, – шеф наказав негайно зайнятися «сільськими» справами.

– Лана вже звільнилася?

– Вона приїде пізніше.

– Ні. Буде так, як домовлялися. Ми їдемо з нею удвох, усе пробиваємо, а потім з бригадою, якщо ти так хочеш, доводимо до кінця.

– Послухай…

– По-іншому не буде! – відрізав Модя. Він відчував, що на дівчину в місті чекає небезпека, Лану будь-що треба забрати.

– Ну, чумний! Бери свою азіатку!

– Бувай здоровий! За годину ми виїжджаємо.

– Візьми машину.

– Не треба.

Раніше Окунь їздив у місто на автобусі, що заходив у село з райцентру ранесенько, а повертався увечері. Вважалося – дорого. Останнім часом брав таксі, при нинішніх заробітках для нього це було майже даром. На вулиці дістав новеньку мобілку, набрав номер. У Лани така ж.

– Привіт. Я за півгодини буду, збирайся.

– Я не вдома.

– Де ти? Я за тобою заїду.

– У мене робота, Сашко доручив.

– Він відкликає всі доручення, ми їдемо в село.

– Так не буває, ти ж знаєш, що задачі мені, на жаль, ставить він, а не ти…

– Щойно ми з ним говорили.

– Нехай подзвонить, інакше потім у нас… у мене будуть проблеми.

– Чекай!

Модя повернувся в офіс. Жабов говорив по телефону, видно з шефом, очима показав, щоб почекав у приймальні. За кілька хвилин вийшов сам.

– Що ще?

Модест мовчки набрав номер на мобілці, подав Сашкові.

– Скажи їй.

– Не зрозумів.

– Скажи Лані, що ти віддаєш її у моє розпорядження на час експедиції, як ти це називаєш, що ти знімаєш з неї усі завдання на цей час… Саня, давай жити по-дорослому, або я чогось не розумію…

– Це Жабов, – сказав у трубку Сашко офіційним тоном. – Все, що треба робити, тобі розповість Окунь. Будеш у його команді, поки я не дам відбій, твою роботу перекину на інших. Кінець зв’язку.

Повернувся до однокласника.

– Задоволений?

– Ти міг це зробити сам, без мене. Не дуже якось воно все виходить, не так, як завжди між нами було, – сказав Модя, зачиняючи двері.

Сашко постояв у приймальні, потарабанив пальцями по столу, дивлячись крізь секретарку.

– Катрусю, зроби каву, міцну, – вимовив, розтягуючи слова. – Ой!.. Пробач, Бога ради! Олю! Що це я… – повернувся в кабінет.

Гидкий стан. Знав би Модест. Усередині щось тремтіло. Жабову здавалося, що все місто здогадувалося про те, що він причетний до арешту мера. Більше того, здавалося, все місто знає про те, що готувався замах на депутата. А тут ще смерть охоронця… «Ці слідчі задрали! Щодня нишпорять, уточнюють, розпитують, винюхують. Убило струмом людину. Вдома. Що можуть знати на роботі? Добре, що цього грьобаного депутата не треба… Прибрати народного обранця – не жарт. Почали б розкручувати по повній програмі. Хоча… Не все так погано. Із замом мера, поки мер сидить, а до суду справа не швидко дійде, можна домовитися. З Бергамотом спільну мову знайшли. Тепер важливо, щоб Модя спрацював. Ікони, книга, намисто – для початку відвезти шефу це. А потім… Потім зарядити на пошуки браслета. Є цей браслет чи немає? Нехай шукає. Незабаром осінь, вибори на носі, шефу буде не до цього. А почне давити, Модеста можна прибрати… Господи, прости!.. Знову справа затягнеться. Викрутитися можна…»

– Кава, – сказала над вухом секретарка.

Здригнувся. Не чув, як увійшла. Подивився підозріло. Ні думки підслухати не могла.

– Дякую, Оленько.

– Там слідчий прийшов.

– Дідько!.. Запрошуй і приготуй ще каву…

Виїхали тільки після обіду. Модя зібрався швидко, а Лана вперлася. У перукарню! Там черга, ледве розсунули, упросили Мовчазний водій «Волги» вже їздив колись з Модестом. Курить і сумлінно крутить баранку. Сиділи ззаду, Модя потискував ногу дівчини і розповідав про те, як у дитинстві ловив сусідських курей. Лана дивилася на нього і загадково усміхалася. Зупинилися край села.

– Пройдемося, – кинув Лані, розраховуючись з водієм. Не хотів, щоб сільські бачили, що він приїхав з такою кралею.

Повів Лану не по центральній вулиці, а по стежині через цвинтар.

– Завжди думала, що на цвинтарі страшно, а тут…

– Тут не страшно. Живих треба боятися, а мертвих шанувати…

– Входиш у роль начальника?

– Не заводься… Тут батько, – підвів до доглянутої могилки з низенькою білою огорожею.

Постояли. В двір увійшли через город, яким Модест поступився сусідові. Не годиться землі пустувати. Дістав з-під діжки з дощовою водою ключі, відчинив хату. На веранді було задушливо, а в кімнатах прохолодно і тихо. Лана зненацька підійшла ззаду, поцілувала в потилицю, притиснулася до спини.