Олексій Кононенко - Месник

– Дякую…

– Ти чого?… – обійняв, притис до себе міцно-міцно. Потім відсторонив. – Слухай мою команду! Зараз я тобі покажу територію, дам знаряддя праці, і ти приготуєш смачний обід. А я сходжу тут…

– Я з тобою.

– А обід?

– Обід потім.

– Ні. Ти чужа, ще налякаєш.

– Один – нуль, на твою користь… Показуй, де в тебе кухня.

У маленькій літній кухні у дворі все було акуратно розкладене по своїх місцях. Модест приніс із сараю балон із газом, прикрутив, з льоху дістав картоплю, консервовані огірки, яловичину в банці.

– Цибуля, петрушка, помідори – на городі, можеш брати, ми з сусідом домовлялися. Я пішов.

Не встиг Модя вийти за поріг, як відчинилася хвіртка і в двір боком протиснувся Приймак. Саме той товстий, незграбний, вічно неголений, завжди сонний, мовчазний Приймак, якого він збирався відвідати. Але як той змінювався, коли пропускав чарочку-другу! Оживав. Очі блищали, рот не закривався, ніс-картопля ворушився, викликаючи усмішку. «На ловця і звір…» – зрадів Окунь. Приймак був сином дячка з райцентру і мав, звичайно, перейняти батькову службу… Але знайшов радість у пляшці. Яка там церква – тижневі запої. Якимось дивом у перервах між запоями оженився на вдові і пішов у прийми в село. З того часу всяк називав його Приймаком, а ім’я, напевно, навіть дружина забула.

Гість підтягнув широчезні штани, хлюпнув носом, кивнув.

– Привіт, міський.

– Заходь, не пошкодуєш, – усміхнувся Окунь.

– А я на городі був, бачу, ти з панянкою з боку цвинтаря чешеш. Дай, думаю, провідаю, а то нема з ким, розумієш… – відверто підмигнув Модесту, ніби питаючи, «твоя не вижене?»

Мета приходу вимальовувалася, і це було на руку, тільки от пити доведеться.

– Проходь, проходь, у селі нічого не приховаєш, п’ять хвилин як приїхали, а вже всі знають. Ти саме до столу, зараз закуску придумаємо.

З кухні виглянула Лана, вона підібрала волосся і здавалася зовсім юною.

– Це Лана. Лано, це Приймак, сусід. Погодуєш нас?

– Дружина? – безцеремонно запитав товстун.

– Дружина, дружина, – засміялась Лана. – Допоможете – погодую.

– А що там наготовлювати… Цибуля, сало, хліб, – почухав за вухом Приймак.

– Допоможи стіл поставити, – покликав його Модест.

Винесли з кухні стіл, поставили під вишнею, Приймак дістав з глибокої кишені півлітру, впечатав посеред столу. Горілка була міцною, домашньою, Лана надпила, закашлялася.

– Отруїти хочете? – пожартувала крізь сльози.

– Міська, – філософськи відзначив Приймак. – Нічого, звикнеш.

Яким би п’яницею не був сусід, один він ніколи не пив, йому потрібні були співрозмовники. Говорив він сам, а чи слухав інших – компанія! – от що було головним для товстуна-випиваки. Коли обговорили сільські новини і перебрали кісточки всім знайомим, Модя ніби ненароком запитав:

– А як там картинки?

– Які картинки? – мигнув Приймак.

«Пам’ятає. І прийшов не просто випити, переконатися хоче, що куплять, поторгуватися. Ну що ж, поторгуємося!»

Картинками вони між собою називали ікони. Після смерті батька все майно перейшло до Приймака, єдиного спадкоємця. Срібло, деяке золото, недорогі ікони син дячка продав швидко, а дорогі речі приховав. Знав, що на них покупця в селі, та й у райцентрі немає. І Саня, і Модя були в курсі.

Якось п’яний Приймак закликав їх до себе і показав дві великі ікони ХVII століття в сріблі і золоті. Беріг у ковдрах, у підпіллі, раз на місяць діставав, протирав, милувався. «Микола Чудотворець» і «Казанська». А ще похвалився книгою. «Апостол», ХVIII століття. Товста, оклад шитий золотою ниткою, гравюри і напис: «За цю книгу заплатив житель Калкієвського хутора козак Антон Зюмань. Дарунок церкві Преображення Господнього села святого Оболонь за відпущення гріхів своїх ціною 3 карбованці від коїх 1 карбованець Лаврентія Коляті жоною його Уляною і чадо його. За відпущення гріхів червня місяця 1791 року сьомого дня».

Сашко і запропонував тоді мізер за книгу. П’яний то п’яний Приймак, а усміхнувся, склав дулю і послав подалі.

– Не пам’ятаєш, чи що, сусіде? Ми ж з тобою про них говорили, і про книгу Сашко просив нагадати… Ти випадково монастир не ощасливив?

– Давай вип’ємо… Пом’янемо батька твого… Мужик був, що треба… – нахилився, наливаючи, прошепотів: – Потім потолкуємо, без баби…

Випили, дружно хруснули цибулинами.

– Не бійся, – сказав Модест, дивлячись на Лану, – саме ця баба і хоче їх купити.

– ?…

– Для музею. Вона в столиці у музеї працює, а гроші на це держава виділила. Тільки, якщо законно оформити, ти половину одержиш, – податки, брат, – а якщо домовимося, – всю суму на руки.