Олексій Кононенко - Месник

– А ти, Модю, виявляється, думаєш головою… Не тільки кулаками вмієш, – вимовив після довгої мовчанки.

Галерея шефа розташовувалася на одній із центральних вулиць. З-під величних дверей з бронзовими ручками на вулицю виповзав пристойний шматок червоного килима Сашко припаркувався біля бордюру.

– Усіма справами в цьому антикварі заправляє Ганна дружина шефа, вона ж контролює дві лавки на Старому узвозі.

– Ти про неї щось говорив.

– Щось?! Я тобі про неї найголовніше сказав. Пантера вона, ковтне тебе з потрохами. До речі, її «б’юік» у дворику будеш мати щастя познайомитися.

Голосні дзвіночки на дверях сповістили прислугу про відвідувачів. До зали ввійшла юна особа у супроводі охоронця. Дівчина була в білій спідниці і чорній відкритій блузі охоронець у чорних штанях і білій сорочці. Виглядали вони в ансамблі, рухалися синхронно, відчувалася виучка, школа. Зблизилися, дівчина усміхнулася – впізнала Жабова, охоронець залишався незворушним.

– Бажаєте стати нашими покупцями? – дівчина зверталася до Модеста.

– Дякуємо, Катрусю. Якщо можна, трохи розкажіть про твори мистецтва, про новинки, покажіть їх.

– Із задоволенням.

Дівчина пішла уздовж стіни, демонструючи крізь високий розріз гарненькі ніжки.

– Тут в основному копії і роботи сучасних художників. От цікава графіка. Художник багато виставляється у Франції, Італії, Німеччині. Його роботами цікавляться. Особливо питають його картини з циклу «Життя в жбані». Зараз ми чекаємо від нього серію мініатюр «Світло і тінь». Далі – зал скульптури…

– Мила моя, ми б хотіли подивитися ікони, ювелірні вироби, прикраси.

– На жаль, у зал на якийсь час немає доступу.

Дівчина злегка почервоніла, підійшла ближче до Сашка.

– Там господиня з клієнтом. Консул однієї латиноамериканської країни, палкий шанувальник Фаберже…

– Так-так, пам’ятаю, ми зачекаємо.

– Думаю, Ганна буде рада вас бачити. Ходімо в кімнату відпочинку. Кави?

– Не відмовлюся.

Кімната відпочинку призначалася для постійних покупців і багатих клієнтів. Крісла, диван, кондиціонер, акваріум, неголосна музика, на стіні пристойних розмірів екран, на якому висвічувались експонати галереї з коротким описом і цінами. Вмостившись у кріслах, Модест і Сашко спинили очі на екрані. Кожен купався в річці своїх думок. У Сашка плин ріки був бурхливим, пристрасним: «Скільки ж бабла висить на стінках! Боже мій! А в шафах! А в сейфах!» Ріка Модеста текла плавно, спокійно, у такт музиці Брамса: «Як спокійно на душі в оточенні цієї краси!»

Дівчина беззвучно вкотила візок з кавником і посудом. Примудрялася ходити і стояти так, щоб розріз спідниці постійно знаходився в полі зору чоловіків. «Вона продає не тільки твори мистецтва, вона виставляє на продаж свої ніжки, продає себе, – зміркував Окунь. – Усе, що я бачив у столиці, про-да-є-ться. У нашому провінційному містечку майже та ж картина, і лише село ще якимсь дивом уберегло себе від подібного… А кава смачна, варто їхати до столиці, щоб тішитися гідним напоєм».

– Здрастуйте! – блондинка у фіолетовій сукні, що тісно облягала її стан, виникла на порозі зненацька. Поруч із нею стояв трохи розгублений лисий тип невисокого зросту в дорогому костюмі.

– Ганно! – Сашко тицьнув сигарету в попільничку, підхопився, енергійно підійшов, поцілував руку блондинці.

– Познайомтеся, Олександре, це – пан Гарсіа Монстро мій друг з далекої Америки.

– Ми знайомі. Пам’ятаєте, на вечірці з нагоди Дня незалежності країни пана Монстро.

– Ах, так…

Уся компанія рушила до столика, над яким із чашкою в руці стояв Модест.

– Ви не один? – блимнула очима на Модеста блондинка – Вибачте. Це мій давній товариш, а нині – партнер Прошу любити і шанувати: Модест Окунь.

– Боже! Що ж ви так знущаєтесь! Залишіть псевдоніми і прізвиська за межами цих стін.

Блондинка підійшла близько, подала руку. Поки Окунь ставив чашку, підхоплював руку і підносив до вуст, назвалася:

– Ганна, господиня галереї.

– Олександр сказав правду, – підняв голову, – моє ім’я Модест.

– Це стає цікавим. Той, хто вас так назвав, був людиною оригінальною.

Вимовивши це, Ганна подивилася прямо в очі Модестові. Той не відвів погляд і за кілька секунд встиг побачити у глибині блакитних очей господині спокійну величну холодну водну стихію. «Якої ж вишини і сили буває хвиля під час урагану?» – майнула думка.

Потиснув руку іноземцю. Той промимрив щось нерозбірливе, кивнув на знак чогось, усміхнувся.