Олексій Кононенко - Месник

Модя підвів голову, ніби просячи слова.

– Якщо і пригрузив тебе Олександр справами, попрошу, він справи ці на інших розкидає.

– Що потрібно зробити, Валентине Валентиновичу? – пішов у наступ.

– Не квапся, розповім.

Знову непомітно з’явилася Катя, поміняла попільничку, налила в чарки коньяк.

– За успіх нашого підприємства!

Дорогий коньяк залишав приємне відчуття в роті, теплом розходився по тілу.

– Твій товариш розповів мені про деякі цікаві речі, що знаходяться у вашій місцевості… Ікони, книги, браслети… Що скажеш?

– Ікони є, знаю, в кого можна купити… На книгу монастир претендує.

– Я про книгу говорив з господарем, – втрутився Сашко. – Переб’ємо ціною і заберемо, книга вартісна, якщо вивезти за кордон – капусту можна зрубати.

– Олександре!

Жабов осікся.

– Ще намисто є у баби Насті… Не продасть.

– Попрацюєш, поговориш з нею. Намисто яке?

– Фамільне, з діамантами.

– Обов’язково поговори, хай ціну призначить! А браслет?

– Який браслет? – зіграв Модя.

Шеф повернувся до Сані, вся його худюща фігура виражала подив.

– Золотий браслет-оберіг у Холодному Яру! Дід Башкир розповідав.

– Ет! Казки це все…

– Та ні ж бо! – завівся Жабов. – Дід докладно розповідав, де, що, як… Я добре пам’ятаю. І ти повинен пам’ятати.

– Я-то пам’ятаю, та не дуже вірю.

– А ти перевір! – втрутився шеф. – Що дарма патякати. Перевір! Ви, хлопчики, от що…

Валентин Валентинович розлив коньяк. Графинчик потонув у його руці, як і чарка. Нікого не запрошуючи, випив, плямкнув губами, ніби короп хвостом хлюпнув.

– Ви от що, Олександре, присядьте де-небудь удвох, згадайте, а ще краще, діда цього гарненько розпитайте.

– Уся проблема в тому, що немає діда, помер.

– Ну, тоді напружуйтеся самі… Карту намалюйте… Усі витрати оплачу. Ти, Модесте Марсовичу, мужик, я бачу, міцний, справу зробиш, заберу до себе, Олександру вистачить своїх балбесів, а ще у нього там азіаточка є – захистить.

– Дався вам цей браслет! Може, його і немає зовсім…

– Я ж і кажу – перевір! Я, як дитина, вірю в чудесні властивості деяких речей. От у мене іконка є, усамітнюся з нею, мовчки годинку посиджу, – наче висповідався, очищений виходжу…

Валентин Валентинович прикрив очі, лице блаженне…

– А ще амулет, чорне дерево, слонова кістка… Покладу під подушку – такі чудеса в ліжку витворяю… Ну, добре, це я так, між іншим. А браслет… мені снився, є він там, точно Шукайте, хлопчики, шукайте.

Модест уявив цього Кощея в ліжку… Усі троє, як по команді, зітхнули. Шеф розсміявся.

– Ідіть, хлопчики, у мене сьогодні ще багато справ. Ти Олександре, відвези гостя в мою галерею, покажи наше багатство. Часу у вас буде і подивитися, і подумати. Пізніше повечеряємо на кораблику… О дев’ятій. А там, з богом вирушите на батьківщину.

У машині Сашко повернувся до товариша і, дивлячись в очі, запитав:

– Як тобі шеф?

– Я його намагався собі уявити, але він перевершив усі мої сподівання…

– Я не про те…

– Здав ти мене, Саня, з потрохами! Який браслет? Ти сам віриш у байки діда Башкира?

– Вірю – не вірю, усе вже трапилося. Я казки розповідав, а він узяв і повірив. Не здавав я тебе, Модю, ти головний герой моїх оповідок, от шеф тебе і зажадав.

– Ну, ти даєш! Казкар!

– Мо-дю! Усе просто, організуємо експедицію, ти за головного, місця знаєш… Шеф профінансує.

– Шукачі скарбів! Якби це не про мене, помер би зо сміху.

– Але ти ж розумієш, що це доведеться робити. Інакше мені…

– А от якби тебе це не стосувалося, поклав би я на цю справу. І хоч ти мене без мене оженив, стисну зуби і полізу в авантюру.

– От і добре, – розслабився Сашко, усміхнувся і включив стартер, – вірив, що ти цим займешся, але все-таки усередині зайчики бігали.

– Займуся, але за одної умови.

– Не зрозумів…

– Разом з Ланою.

– Ну ти даєш! Запав! Навіщо вона тобі?

Жабов заглушив мотор, знову повернувся до співрозмовника і довго дивився. Модя дістав із бардачка «Мальборо», взяв з панелі запальничку, димнув у відкрите вікно.

– Чорт з вами! Бери свою Лану! Що за життя пішло? Весь час доводиться жертвувати. Хоч би хто сказав: Сашуня, ти всім роздаєш, на й тобі…

– На! – Окунь склав дулю і підсунув колишньому однокласникові під ніс. – Ти сам вибудовуєш усілякі комбінації, розставляєш фігури, до речі, близьких людей, не попередивши їх про це, маєш із цього і ще плачеш.

Сашко плавно рушив з місця, посигналив таксисту, виїхав нахабно через суцільну і скермував до центру.