Олексій Кононенко - Месник

Він щось ще розповідав про дружину шефа, але Модя слухав неуважно, майже не слухав. Права була Лана, не для охорони власної персони висмикнув його однокласник Сашко Жабов із тихого сільського життя. Потрібно було продемонструвати шефу живого свідка казок про скарби, щоб той ще більше повірив у ці казки, щоб наблизив до себе. А свідок, тобто він, Модест Окунь, шукатиме ті скарби, котрих, швидше за все, немає. А якщо немає, то й не знайде, а не знайде – з нього і запитають… Не дуже все це весело, але й нічого особливо поганого. Деяка старовина в селі є. Якщо Сашковому шефу все це подобається – грошей дасть, а він уже умовить односельчан продати ікони та стародавні книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навіщо їй гроші? Намисто їй дороге, з роду в рід передається…

– …так що будь обережним, потрапиш на очі, сподобаєшся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному ліжку. А не сподобатися їй ти не можеш, любить Ганна справжніх чоловіків, нюхом їх чує…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумів або не слухав? Я тобі про неї десять хвилин товчу!

– А…

– Ходімо перекусимо і спати.

Перекусили! Порції подавали величезні. У Сашка на тарілках майже не убувало, навіть охочий попоїсти Модест не міг усе подужати.

Невеликий ресторан в англійському стилі з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокійну філософську бесіду. Про справи більше не говорили, ліниво перекидалися нічого не значущими фразами.

– Пора спочивати, – підбив підсумок дня Сашко.

– А розплатитися?

– У цьому готелі ми розраховані на рік уперед.

Декілька секунд у ліфті.

– Бай-бай. Завтра о дев’ятій. Нас чекають…

– …великі справи, – закінчив улюблену фразу Жабова однокласник.

Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офіс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишні кедебешники, розвідники, десантники. Персонал – два-три десятки вишколених різностатевих клерків, перевірених уздовж і впоперек.

Однокласники усі «застави» пройшли швидко і за дві хвилини десята увійшли до приймальні шефа. Секретарка виглядала шістнадцятирічною дівчинкою. Сашко усміхнувся.

– Все молодієш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся підняла великі очі, простежила за стрілкою настінного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не відповідав кабінету, чи то кабінет не підходив шефу. Маленький низенький чоловічок своєю присутністю принижував кабінет, але стояв посередині, ні на сантиметр не зрушився, чекав, коли підійдуть. Із Сашком привітався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навіть голову трохи на бік схилив, руку не випускав із своєї жилавої клішні. Модест не міг відвести очі. Зморщене обличчя, ніс ґудзичком, але погляд гіпнотизера і руки-капкани.

«Дійсно, з таких лап вирватися важко. Жінці – майже неможливо, – думав, дивлячись в очі шефу. – Сашко говорив, що в нього четверта дружина. Як він під ними не стерся?…»

– Валентин Валентинович, – голос нагадував гуркіт прибою.

– Модест Марсович, – нахилив голову в легкому поклоні.

– Так-так, – гучним басом відізвався Валентин Валентинович. – Все в імені твоєму дивне… Ходімо, хлопчики.

Вони пройшли вслід за шефом у глибину кабінету, увійшли в шафу, що виявилася передбанником затишної кімнати відпочинку з вузенькими кріслами.

«Очевидно, розміри знімали з гепи господаря», – відзначив про себе Модест.

– Сідайте, – шеф натиснув кнопку мініатюрного пульта.

Нечутно, непомітно, як тінь, з’явилася дівчина з приймальні. Швидше, ніж це буває звичайно, на різьбленому столику з’явився коньяк, лимон, кімнату заполонили пахощі кави.

– Дякую, Катрусю, – рикнув шеф і провів Катерину поглядом рисі. – За знайомство!

Чарка втопилася у шефа в руці, і здавалося, що він пив із власного кулака.

– Як там у вас справи?

Сашко ледве висунувся на край крісла.

– Проблеми, Валентине Валентиновичу. Не зрозуміли нас партнери…

– Знаю! – відрізав, не розмикаючи вуст. – Про це потім.

– А так усе нормально. Як домовлялися… Я звіт привіз – Твій товариш знає задачу? Ви щось починали в цьому напрямку?

– Я йому трохи розповів, думав, ви докладніше…

– Думав! Ти краще за мене все знаєш, навіщо на мене звалюєш?

– Валентине Валентиновичу…

– Добре. Хлопчики, – шеф повернувся до Окуня, – край у вас багатий, люди гарні, позитивні, чемні… Модесте Марсовичу, прохання в мене до тебе. Олександр – людина зайнята, справ у нього вистачає, відлучатися з міста надовго він не може, передавати справи кому-небудь я не дозволю, а ти людина вільна…