Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

– Ви чули коли-небудь подзвін з-під води? – раптом пролунав позаду нього хрипкий чоловічий голос.

Антон здригнувся від несподіванки і різко, аж до болю в спині, обернувся назад. У дверях хати стояв дід і дивився кудись поверх Антона.

– Я його зараз малюю – той страшний подзвін з-під води, яким земля наша благає людей про допомогу. Я слухаю його щодня, коли дивлюся на ту картину… Щодня і щоночі, щодня і щоночі! А ви чули його коли-небудь? – спитав дід і перевів холодний відсторонений погляд блискучих блакитних очей на Антона.

– Чув, – ледь вичавив із себе Антон, мліючи від якогось підсвідомого страху перед цим незвичайним сільським художником.

– Йди за мною, – наказав йому дід і побрів по ледь притоптаному снігу кудись за хату. Антон зі здивуванням помітив, що дід так і залишився босим.

Мов прив'язаний, Антон слухняно рушив за ним, вгрузаючи в слідах босих ніг цього дивного діда, які від морозу одразу вкривалися кіркою хрусткого льоду. Прямо за хатою він побачив стару криницю, закриту дерев'яною накривкою і зв'язану навхрест великим ланцюгом. Дід зняв з шиї великого ключа і відкрив замок, яким тримався ланцюг, а потім з тріскотом відірвав примерзлу до колодязя накривку. Жестом покликавши Антона підійти ближче, дід схилив голову над чорним проваллям криниці і почав до чогось напружено дослухатися. Антон зробив те ж саме, і невдовзі його вухо вловило ледь чутний подзвін, який ніби линув з дна цієї старезної криниці.

– Чуєш? Ото воно й є – благання землі про порятунок. Це її поминальний плач, її останнє голосіння. Бо скоро надійде кінець усьому, дуже скоро! – І дід знову уважно послухав примерзлу тишу над колодязем.

Антон, наче підкошений, сів на сніг, обіпершись спиною на криницю, і закрив обличчя руками. Його трусило і кидало в різні боки, а мозок, здається, мав ось-ось вибухнути, розірватися на мільйони шматків, розлетітися на сотні кілометрів довкола. Він нічого більше не чув, окрім цього страхітливого, жаского, апокаліптичного подзвону з-під води. Але він більше не міг його чути, не мав ніяких сил, він більше не міг…

…Навколо кружляли лише червоні, чорні та оранжеві кольори, перетворюючись то на велетенських метеликів з могутніми прозорими крилами, що повільно ширяли над землею, то на летючі вітрильники, які, назавжди прощаючись із землею, відпливали у невідому туманну далечінь. Коли з'являлися метелики, вони одразу здіймали над землею цілі хмари листя, трави і квітів, і від цього все довкола насичувалося гарячими ароматами садів, лісів, гір та лугів. Увесь світ заливало приємним теплом і невимовною легкістю, все коливалося і повільно пливло кудись у строкату невідомість, туди, де було добре і спокійно. А потім великі вітрильники раптом здіймали високі хвилі крижаної океанської води, і вона зі страшним гуркотом накочувала на всесвіт, заливала все довкруги, перетворювала на суцільний лід. І з темряви, з непроникного чорного кольору, випірнало і дивилося незмигно, впритул, у самі очі страшне потойбічне чудовисько, дихаючи в обличчя гарячим вітром пустелі, і враз не ставало повітря, не вистачало кисню, зупинялося дихання і разом з ним – серцебиття. Чудовисько хапало за горло, давило, стискало, вбивало. І не було в світі сили, здатної його побороти…

«…Нічого, вилікуємо! І не таких ставили на ноги. Зараз примочок нароблю, відварів наготую, розітремо його, напоїмо…»

…Інколи відразливе чудовисько послаблювало свою металеву хватку, відпускало волохаті лапи з горла, відступало убік, і тоді дихання ненадовго поверталося, а серцебиття знову пробивалося крізь щільну смертельну тишу, віднаходило свій звичний ритм, змушувало кров знову зігрівати весь простір довкола…

«…Це гарячка в нього. Перемерз або перенервував. Нічого, за кілька днів уже бігатиме! Минеться…»

…Червоно-чорно-оранжева реальність підступала зусібіч, і не було ніякого просвітлення, ніякого спасіння від неї. Вже не ширяли над землею великі метелики, не відпливали удалечінь крилаті кораблі, не спалахувало над обрієм рятівне світло. Лише морок, темінь, порожнеча і суцільний жах навколо. І нічого більше, нічого більше…

«…Я таких відварів приготувала, що проженуть будь-яку лихоманку. Вже скоро він підніметься, ось побачиш. Допоможи мені краще натерти на порох он ті трави…»

…Тільки цей нав'язливий, липкий, усюдисущий подзвін, що виїдає душу, висушує свідомість, висмоктує сили, позбавляє бажань і прагнень. Тільки він, і більше ніякого іншого звуку. Тільки цей страшний подзвін! І вода, вода, вода довкола. Як же його припинити, заглушити? Невже немає ніяких можливостей це скінчити, обірвати? Хто зможе перекричати цей подзвін, хто?!!!..