Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

Валерія дивилася у вікно своєї квартири, як падав і падав сніг, як радісно кружляли в повітрі ці маленькі гарні передвісники її найулюбленішого з дитинства свята – Нового року. І, незважаючи на весь душевний морок і накопичений біль, її душа посміхалася від передчуття близької урочистої миті, коли всім без винятку віритиметься у щастя. Але Валерія, невідомо чому, одразу ж сама і блокувала це зростаюче бажання радіти. Вона силоміць стирала посмішку зі свого обличчя, вона змушувала себе страждати, вона нагадувала собі про цей страшний обов'язок – щосекунди пам'ятати про втрачене назавжди щастя. Іноді вона була згодна порадіти чомусь, відпустити свої давно тамовані почуття на волю, віддатися призабутим уже спокусам – сміху, веселощам, приємним емоціям. Але одразу ж сама змушувала себе схаменутися, злякано переводячи подих, і знову поринала в напівсон свого нескінченного горя.

Тепер, дивлячись у вікно на ці веселі сніжинки, що радісно кликали її вийти на вулицю і, як у дитинстві, впасти обличчям у неторканий сніг, вона знову потроху вчилася любити цей світ, що завдав їй стільки болю. Спершу ледь-ледь, обережно, спроквола вона вдивлялася крізь вікно в призабуте тепер і таке далеке щастя, що майоріло десь на обрії і, здавалося, було вже таким недосяжним. Але вона прагла знову відчути на губах смак першого снігу, що завжди віщував велику душевну радість. її нестримно тягнуло поділитися з кимось своїм таким малесеньким, щойно народженим, ще слабким і кволим щастям, їй кортіло розповісти про це бодай одній живій людській душі, котра ще здатна розділити з нею цю несподівану радість. І вона не мала права більше себе стримувати.

– Привіт, як ти? – спитала вона, коли в слухавці пролунало сумне антонове «алло».

– Це ти??! Привіт… – На тому кінці запала довга пауза.

– Не очікував, що я зателефоную?

– Чесно кажучи, не очікував. Навіть якось дивно, що ти першою озвалася до мене, – розгублено промовив Антон.

– Нічого дивного… Ти бачив, який сніг випав на вулиці за цю ніч?

– Ні, не бачив.

– Ти хоч іноді визираєш у вікно? Чи так і сидиш на своєму дивані, як бранець?

– Визираю, звичайно, просто сьогодні ще не встиг. Я нещодавно тільки прокинувся, ось… А що це ти вирішила мені подзвонити?

– І все тобі отак одразу розкажи! Бач, який хитрий… – Валерія зробила паузу, ніби збираючись з хоробрістю сказати щось надто важливе для неї.

– Я відчуваю, що ти хочеш мені щось сказати. Ну то говори, я слухаю, – спокійно сказав Антон.

– Не підганяй мене! Так, ти правий, я хочу щось тобі сказати… Точніше, запропонувати… Раніше ти мене витягував скрізь – то до своїх друзів, то до Криму… А тепер ось я хочу запросити тебе в одну подорож.

– Цікаво-цікаво! Що це з тобою?… Ну, кажи вже – куди саме ти хочеш мене запросити?

– Зі мною начебто все гаразд. Просто настрій сьогодні такий – мені хочеться кудись рухатися, щось робити. Ось я і згадала про тебе, бо тобі теж буде корисно кудись вирватися найближчим часом… У мене в селі є дід і баба. Це на Сумщині, в принципі не дуже далеко звідси… От сьогоднішній сніг змусив мене згадати, що за два тижні вже Новий рік. Так ось – якщо в тебе немає інших планів, то я запрошую тебе поїхати зі мною на Новий рік до моїх рідних у село.

– В село? Так, дещо несподівана пропозиція… – Антон замовк, обдумуючи її слова.

– Але, звичайно, за умови, якщо в тебе немає інших планів. І взагалі, якщо не подобається ідея, тоді вибач, просто я хотіла…

– Стій! Зачекай! Зазвичай ми з друзями святкуємо Новий рік завжди разом, але поки що ніяких варіантів від них не надходило, тому я схильний пристати на твою пропозицію. Тим більше що в селі я ніколи ще не святкував Нового року… Так де, кажеш, це село?

– Великі Будки, на Сумщині. Тобі там обов'язково сподобається, я впевнена у цьому. А ще – у мене дуже цікаві дід з бабусею. Справжні місцеві екстрасенси! До них їздять лікуватися від різних хвороб люди з усього району. Думаю, тобі вони теж сподобаються. Так що скажеш?

– Чесно кажучи, ти мене заінтригувала своїми сільськими екстрасенсами, і взагалі – зимовий етнотуризм зараз у нас доволі популярний… Коротше, я приймаю твоє запрошення!

– Дякую, Антоне! Ось побачиш – ти ні в якому разі не пошкодуєш про цю подорож, обіцяю!

– Хочеться вірити! Отже, коли їдемо?

Мовчазний смуглолиций водій зсадив їх на повороті біля першої ж хати у цьому селі. Антон розрахувався і подивився на Валерію, котра вся неначе пашіла радістю у передчутті близької зустрічі з рідними. Підсвідомо Антон теж посміхнувся і сплигнув з підніжки вантажівки у глибокий сніг. Допомігши стати на землю Валерії, Антон, врешті, роздивився довкола.