Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

На диво, першим зголосився почитати вголос свої думки Іван. Розгорнувши дитячий зошит із зайчиком на обкладинці, він почав читати високим, трохи неприродним голосом:

– Я хотів би бачити своє подальше життя не таким, яким воно є зараз. Мені зараз не хочеться жити, тому мені це не подобається. Я ненавиджу людей, я ненавиджу саме життя, я ненавиджу весь світ. А якщо я житиму далі, то напевно не зможу почуватися щасливим, якщо ця ненависть в мені залишиться. Моя головна мета – позбутися цієї ненависті. Я не знаю, що там буде далі і як складеться моє життя, але якщо я не позбудуся цієї ненависті до усього живого, я не зможу нормально жити. Зараз для мене головним є тільки це, тому що від цього залежить моє майбутнє, якщо воно комусь узагалі потрібно… Це все, – сказав Іван і зняв свої велетенські окуляри, дивлячись на лікаря затуманеним поглядом.

– Дякую, Іване, що відважилися першим прочитати нам свій твір! Правда, я сподівався на трохи більший обсяг, але і те, що ви написали, теж змушує нас задуматися. Отже, головна мета вашого подальшого життя, як ви вважаєте, це – позбутися ненависті, аби далі жити нормально. Що ж, я думаю, що наші спільні заняття рано чи пізно допоможуть вам досягти своєї мети, і колись ви зможете з упевненістю сказати, що нарешті відчуваєте здатність любити. Принаймні, я зроблю усе можливе для цього. – Олег Петрович широким жестом запросив почитати свої думки наступного пацієнта.

Проте цього разу бажаючих не виявилося. Пацієнти, наче школярі, що бояться виклику до дошки, опустили очі долу і мовчки очікували суворого вироку лікаря.

– Отже-отже, я бачу, більше сміливців у нас немає. Але прочитати свої твори необхідно всім, оскільки ми з вами про це домовлялися. Можливо, тоді просто по черзі будемо читати? – І Олег Петрович поглянув на найближчого до себе Антона.

– Я так розумію, що наступним читатиму я? – спитав Антон, підводячись зі свого місця.

Олег Петрович мовчки кивнув головою і присів на свій стілець, натякаючи Антонові, що надійшов час читати його твір. Антон дістав з кишені складені вчетверо кілька білих аркушів, ущерть списаних розмашистим почерком, і приготувався читати.

– Те, яким я бачу своє подальше життя, поки що не можна описати, тому що я й сам не знаю, яким би я хотів його бачити. З одного боку, звичайно, я хочу бути щасливим, жити радісно і без турбот. А з іншого – я не бачу в цьому ніякого сенсу. Принаймні, зараз. Я залишився один на світі, кохана людина пішла від мене назавжди. Що ж далі буде зі мною? Яке життя очікує на мене попереду? Я можу обманути себе, своїх близьких, колег по цій групі, врешті, тих, хто прочитає чи почує цей твір, що далі житиму щасливо й радісно і що попереду в мене насичене подіями, багате на приємні моменти й дні довге життя. Але зараз я цього не відчуваю. Тому не буду нікого обманювати, що якось бачу оте своє подальше життя. Планів на майбутнє я також ніяких не будую. Як буде, так і буде. Єдине, чого я хочу, аби через мене не страждали мої близькі – моя мати, мої друзі. Звичайно, я, як і всі люди, сподіваюся, що в наступному році у мене буде все добре… Ось так. – Антон закінчив читати і спершу машинально поглянув на Валерію, яка дивилася в підлогу і нервово стискала в долонях маленький блокнотик. Вона так і не підвела очей, і Антон сів на місце.

– Дякую, Антоне, за ваш твір. Я теж сподіваюся, що в наступному році у нас усіх все буде добре. – Олег Петрович жестом запропонував продовжити читання Клавдії, яка сиділа одразу за Антоном.

– Я не вмію писати творів… Але щось таки нашкрябала… – Клавдія зашарілася і почала читати, збиваючись і роблячи великі паузи. – У наступному році я хочу відвідати могилки своїх батьків у Звени-городці та родичів, які ще живі… І взагалі, напевно, я переїду звідси до них жити… Буду займатися городом, господарством, птицею, тому що після батьків там у мене залишився будиночок. Київ – хороше місто, але після смерті сина я не можу тут жити… Хочу бути ближче до землі, до гробків, до природи… Що мені ще зостається? Я думаю, що зможу жити далі… – Клавдія остаточно знітилася і сіла на свій стілець.

Наступним читав свій твір Олександр:

– Я хочу з нового року відновитися в коледжі, буду вчитися далі. Бо треба працювати, заробляти гроші. Може, одружуся з… Наталкою, чи Оленою, ще не вирішив, з ким саме, бо мені вони обидві подобаються. А ще мене запрошував на роботу до себе у фірму один мій друг. Його батько тримає контору, яка займається транспортними перевезеннями, так там є місце водія. А я вмію водити машину, тільки прав у мене ще немає. Отож я хочу отримати права і сісти за кермо. Можливо, буду водити вантажівку чи мікроавтобус. А ще хочу влітку з'їздити з друзями на море, бо давно там не був. Отакі-от плани… Коротше, оце і все, що я написав. – Олександр закрив свого зошита й знову розвалився на стільці.