Валентин Терлецький - Подзвін з-під води

«…Не розбереш, що він там бурмоче? Може, хоче тебе покликати чи щось важливе сказати? Ану підійди ближче, послухай…»

…З-під чорної, непроникної води повільно виринає її обличчя. Оксана. Це вона. її посмішку неможливо сплутати ні з ким іншим і ні з чим більше у світі. її посмішка – це світло, це сонце, це промінь, який розбиває темряву і назавжди освітлює ворожий простір довкола. Вона прийшла, аби забрати його до себе. Туди, де завжди сяє яскраве сонце і немає мороку, де тепло і затишно… Ні… Ні… Ні! Вона забере його туди, звідки лине цей жаский подзвін. Це її самотня душа дзвонить у ці велетенські дзвони, аби він почув її, аби ніколи не забував і завжди пам'ятав про неї. І, можливо, там, на дні, цей подзвін не такий уже й жаский та неприємний? Можливо, там їм буде так добре, як ніколи раніше не було в цьому житті? Оксано! Оксано! Не кидай мене тут самого! Куди ж ти знову втікаєш від мене? Оксано!..

«…Хто така ця Оксана, ти знаєш?… Колишня дівчина, що померла?… Бідний хлопець, він усе ще кохає її. Як і ти свого Сергія. Я все бачу, доцю, все відчуваю. Нічого, терпіть, цей біль рано чи пізно мине. Я знаю, що кажу. Лише витерпіть, і потім стане легше. Час усе вилікує, це відомо… Ти тільки не ображайся на нього, що він пам'ятає цю свою Оксану. І не ображай його. І все мине – ось побачиш!..»

…Червоно-чорно-оранжевий світ потроху зблід і відступив. З-за темного обрію обережно визирнуло сонечко. Хмари навколо розчинилися і поступово остаточно зникли. Серцебиття відновилося. Кров знову зігріває свій законний простір. Свідомість і відчуття повертаються. Тіло наповнюється теплом. Уже знову відчуваються руки і ноги – ними можна рухати, хапатися, тримати. Повітря чудово пахне травами, квітами, лісом, і… Валерія?…

– Ну ось, йому вже краще. Я ж казала, що все буде гаразд. Здається, він тебе кличе, – сказала Валерія Миколаївна і, взявши зі столу великий тазик з розчином для примочок, вийшла з кімнати.

Валерія нахилилася над Антоном, що лежав у ліжку, закутаний у кілька вовняних ковдр, узяла за руку і ласкаво посміхнулася до нього.

– Що це зі мною? – прошепотів Антон, дивуючись, як до невпізнання змінився й охляв його голос.

– Ти хворів і весь цей час пролежав у лихоманці. Напевно, ще у Києві підхопив грип або якусь іншу заразу. Коли ми з бабусею облишили тебе з дідусем у його майстерні, ти довго не з'являвся. Ми вже почали хвилюватися, пішли тебе шукати і знайшли в хаті у діда, на канапі. Ти лежав знепритомнілий і сильно хрипів. Від діда ми так і не довідалося, що з тобою сталося. Потім перенесли тебе сюди, і баба Лєра почала тебе лікувати своїми настоянками та розтирками. Вона ж у мене відома на весь район знахарка! Ми тебе розтирали, ставили компреси і примочки, напували зіллям з різних трав і квітів. І ось ти вже прийшов до тями.

– Скільки часу я пролежав? – спитав Антон, намагаючись підвестися.

– Ти був у лихоманці майже дві доби. Бабуся каже, що якби ми були у місті, ти б більше тижня прохворів. А так вона тебе швидко вилікувала.

– Дві доби? А як же Новий рік? – підхопився і сів на ліжку Антон.

– Так ось якраз сьогодні і Новий рік… Уже за три години, – посміхнулася Валерія, продовжуючи тримати Антона за руку.

– Так потрібно ж цей… Приготуватися, накрити щось на стіл… Як же ми?

– Не хвилюйся. Все буде. Аби лише ти підвівся і знову став здоровий.

– Я вже здоровий! Хіба не бачиш? – Антон підвівся на ноги, але одразу ж сів на ліжко, бо був ще заслабкий.

– Тобі потрібно ще трохи полежати. А відзначити свято ми ще встигнемо, не хвилюйся!

– А я уві сні нічого такого… не згадував? Ну… не марив?

– Марив. Кликав Оксану. Щось промовляв про подзвін, який ти постійно чув.

– Вибач… Ну, ти розумієш, за що…

– Не треба вибачатися, Антоне. Я все розумію. І ми вже розмовляли на цю тему. Давай краще попий ще оцієї настоянки, – Валерія простягла йому чашку з паруючим напоєм, і Антон жадібно випив його до дна, не зважаючи на гіркий присмак.

Незабаром до кімнати увійшла усміхнена Валерія Миколаївна і приклала до Антонового чола свою прохолодну руку. І тут він помітив, що за спиною жінки боязко переминався з ноги на ногу її чоловік, дивний художник Пантелеймон Захарович, одягнутий по-сільському святково і просто. Спіймавши погляд Антона, дід широко розкрив свої виразні блакитні очі й непомітно посміхнувся в довгу сиву бороду, що спускалася аж до самих грудей…

Вони тихо зустріли прихід Нового року, побажавши одне одному всього того, що зазвичай люди бажають у такі свята. Антон навіть випив з усіма келих шампанського і трохи попоїв, відчуваючи, що сили поступово повертаються до нього. За кілька хвилин Пантелеймон Захарович підвівся і вийшов у сіни. Повернувшись, він тримав у руках одну зі своїх картин, на якій був зображений їхній будинок весняної пори і квітучий сад за ним. Він простягнув картину Валерії, даючи зрозуміти, що це його новорічний подарунок. Валерія обійняла діда і поцілувала його в щоку. Потім вона витягла з пакета й свої подарунки – набір нових пензлів для Пантелеймона Захаровича і велику квітчасту хустку для Валерії Миколаївни.