Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

Може, переведемо дух? Чи бажаєте ще полунички від пана Порядного?

Погодьтеся, що і цього досить, щоб сплюнути від огиди й обурення. І це, повторюю, тільки «образи», самі ж так звані еротоквінтьєми – то не просто нездоровий еротизм, то порнографія духу. І до цієї порнографії Д. Порядний прийшов не випадково. Перехідним періодом його творчості став такий собі цикл «Хоку про пиво», що невідворотно призвів до початку поетичного зубожіння і моральної деградації іртиського митця.

Вже в цьому невеличкому за обсягом, але великому за потужністю руйнівної сили циклові зустрічаються перші паростки падіння Д. Порядного як поета. Судіть самі:

«Пиво», «тараня», «хтивий погляд», «звабливі груди», «довгі ноги», «секс», «сушняк».

І всюди і повсякчас пиво, пиво, пиво. В кафе, у забігайлівці, вранці на похмілля, під час роботи над книжкою. А чого варте оте несподіване запитання автора: «Ну а без гривні Клава дасть?» Чого хотів пан Порядний, питаючи про таке? Відповідь, знову ж таки, лежить на поверхні – поет докотився до бомжуватого нашкрябування копійок під час алкогольного абстинентного синдрому.

Упадає в око і той факт, що всю ту сороміцьку поезію (і я прошу вибачення, що називаю це поезією) пан Порядний зумисне маскує під декадентське віршування, витончену елітарність, кураж ненаситного гультяя і еротомана. Не вийде, пане Порядний. Ваше справжнє нутро видно здалеку. Ви не просто декадент. Ви самозакоханий порнограф-декадент. Давно минули ті часи, коли ви лірично писали про Приірпіння, про перше кохання, про перший несміливий дотик до дівочого плеча.

Нині в поезії вас цікавлять лишень сумнівні сексуальні походеньки. Тож не дивно, що сьогодні вогник вашого таланту не горить, а чадить.

То чи такою літературою ми хотіли увійти у нове тисячоліття? Ні, не такою! Ми хотіли увійти у нього яскравим поетичним словом, виплеканим з усього калиново-бузкового розмаїття української літературної традиції і батьківського напучування наших славних попередників і навчителів. А тепер нам соромно людям у вічі дивитися.

Такого ми аж ніяк не чекали від поетів Київщини в обличчі Дмитра Порядного. Але і це ще не все. Отруйні зерна, кинуті зрілим майстром у ріллю нашої літератури, дали гірке збіжжя. Збіжжя сорому і ганьби.

Артем Полежака, скандальний харківський поет пубертатного періоду, написав загальновідому нині малохудожню «Баладу про пиво», з якою він неодмінно з'являється на всіх кололітературних збіговиськах так званих слемерів. Дана поемка закликає нас усіх активно пити всюди пиво – у парках і скверах, у підворіттях і генделиках. І на всіх цих тусовках Полежака, із кухлем пива в руці, неодмінно підкреслює, що своїм літературним батьком він вважає Дмитра Порядного, чий цикл «Хоку про пиво» повністю змінив і спрямував його літературну творчість. Саме після його прочитання тема пива стала основною у творах цього молодого поета, поруч із цигарками і жінками без комплексів.

Отак одне зло породжує інше. Відтак, хотілося б нагадати панові Порядному: ви несете відповідальність за написане. Не дихайте своїм літературним перегаром на юні душі. Не отруюйте своїм псевдоестетичним порно читачів. І бажано, вилазьте ви зі свого смердючого багна, звідти вам нічого не видно. Погляньте тверезими і нехтивими очима на землю навколо вас. А ця земля, запевняю вас, прекрасна. Як і вся наша світла українська поезія, не закіптюжена ядучим чадом підтоптаних порнографів.

Тож нехай пан Порядний із Приірпіння затямить для себе назавжди: надмірне споглядання «отого, що на споді» і втілення на папері образів своєї хворобливої уяви звели його творчий потенціал нанівець, занапастили талант, спаплюжили усе те, що було написане ним до цього, і відвернули від нас, своїх побратимів по перу.

Як стало нещодавно відомо в письменницькому колі, Дмитро Порядний от-от має відкрити чи вже відкрив у своїй оселі декадентський літературний салон, де із вуст автора звучатимуть не тільки спритно випечені манірні віршики, а й суто непристойне паскудство під верескливі звуки джазу і плюскіт алкогольних напоїв. Неважко здогадатися, хто злітатиметься на такі «літературні вечори» і який ужинок вони дадуть.

Відмежовуємось і засуджуємо!

Пізнаю Чулого! Це не стаття, це розправа. Це відрижка маланчуківського полювання на відьом. Це його ностальжі за безкарним цькуванням усього свіжого і живого в українській літературі. І це на тринадцятому році незалежності України! Куди ми котимось? За що боролися? Невже це повернення до цензури у її найгіршому вияві? Невже послуги Чулого і зараз комусь знадобилися? Хто за ним стоїть?