Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

Емік сказав, що це не про нього. Що він із жінками – сама галантерейність і відвертість. У найкращому розумінні цих слів.

– І взагалі, – провадив Емік, – мені є в чому тобі зізнатися.

– Еміку, твої слова звучать так утаємничено. Невже ти хочеш сказати, що у тебе на серці гріх? Відпускаю тобі гріхи твої, сину мій.

– Я хотів тобі, як навігатору людських душ, зізнатися у тому, що завдяки твоїй поезії і книжкам, які ти мені дав почитати, я зрозумів, що простір жіночого тіла ніколи не може бути пройденим до кінця.

– Але прагнути цього треба, – порадив я.

Емік признався, що йому стало легше жити, бо головне – то не поховати себе живцем, як казав старик Хем.

24 липня, субота

Зайшов Назар у футболці з портретом Че Гевари, розпашілий, збентежений. Збирається їхати з десантом братчиків до Севастополя, передового рубежу української державності, відбивати у знахабнілих москалів маяки, а далі їхати на Керченський півострів і острів Тузла і там зробити «п'ятихвилинку ненависті», повернувшись до москальського краю спиною. Звав мене з собою, обіцяв навчити робити коктейль Молотова.

– Ти не уявляєш, – казав Назар, – коли жбурляєш коктейль Молотова, то наче фугу Баха слухаєш. Бах! Бах! Бах!

– Назаре, – спитав я, – а чого ти весь час із цим архаїчним коктейлем Молотова носишся? Нині ж є набагато ефективніші вибухові засоби, пластид там всілякий, нітрогліцерин, гексаген, тротил, щось на основі міндобрив тощо.

– Я традицій не зраджую, ти ж мене знаєш, – відрубав Назар. – Я тобі не депутат-перевертень з вулиці Грушевського. Я за ті цінності, що були випробувані часом. Прокидаймося, Дмитре, бо проспимо Україну, а з нею і все на світі. І нащадки наші нам цього не простять. Гуртуймося, бо ми славного роду. Пишаймося, бо ми кревні українці.

Я сказав, що у мене є свій коктейль, випробуваний часом, дістав почату «Вінницьку» і після другої чарки почитав Назарові свої ранні вірші про перше кохання.

Назар обізвав мене несвідомим сухостоєм і затягнув свою улюблену пісню, де весь час хтось подавав кулеметнику набої, не відступав у бою і гнав москалів за Волгу. А тоді спитав:

– Скажи, Дмитре, а у тебе є мрія? Така, щоб справжня, така, щоб мороз поза шкірою йшов, така, щоб не соромно потім було своїм онукам розповідати, що ти робив у 2004 році.

– Та є, Назаре, – мрійливо зітхнув я. – Я мріяв би у нас вдома відкрити елітний літературний салон, де у п'ятниці збиралось би вишукане коло ірпінської інтелігенції, бізнесмени, очільники райадміністрації, ти з Еміком. Щоб лилася легка джазова музика, товариство пригощалось шампанським і коньяком, фруктами, бутербродами і кавою. Щоб я читав свої вірші і продавав збірочки поезії. Це називається сейлз промоушнз і паблік рілейшнз. Хіба не прекрасна ідея? А як ще поетові заробляти? Помідори на базарі продавати?

– Ні, Дмитре, так не нада. Для мене поет – це завжди борець. Борітеся – поборете, заповідав нам великий Кобзар. І ти, Дмитре, не маєш права скочуватися у болото міщанської дрібнобуржуазної моралі. Не спаскудь себе примарою ситого безтурботного животіння, коли Україна підіймається з колін і їй потрібен і твій голос трибуна. Не стань заробітчанином духу. Не скурвись, чуєш, брате?

Тут і Емік нагодився і в пику Назару проспівав англійською «Задоволення» Джеггера-Річардса. Емік терпіти не може військово-патріотичного фольклору Назара, і пишається своїм пацифізмом та духом Вудстока. Назар терпіти не може безідейного киселю Еміка і його латаних американських джинсів.

Назар спитав, про що та пісня. Емік пояснив, що пісня колосальна, що словами це передати неможливо, її треба відчути шкірою.

– Давайте за Україну, – запропонував Назар, і ми всі стоячки випили за рідну неньку, за ясні зорі і тихі води.

– Давайте тепер за нас, – пожвавився Назар. – Бо ми, українці, того варті. Шануймося!

– А що не кажіть, – із вогником в очах переконував Назар, – а такої горілки, як у нас в Україні, ніде в світі нема. І такого сала, і таких вареників, і таких помідорів. А які в нас жінки! А росяні світанки! А досвітні серпанки! А лелеки в небі! А коропи в ставках! Давайте ще по одній за це. Щоб наша доля нас не цуралась. Будьмо, гей!

– До речі, про помідори, – вставив свої п'ять копійок Емік після ще однієї. – Я ще студентом на сільгоспроботах написав «Баладу про свіжі помідори». В стилі українського національного дзен-буддизму. Легендарний час, знаєте, був. Юнацькі мрії, ідеали Вудстока, влада квітів, психоделічний рок. Грав на гітарі і співав пісні «Джефферсон ерплейн» та «Кріденс кліеруотер рівайвл». Я тоді був сильно закоханий у Мелані Сафку і її спів. Та Мелані про це не знала. Прошу уваги: