Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

З динаміків почувся грайливий голос моєї улюбленої співачки, після Руслани, звичайно:

Емік не витримав, сльози покотилися по його два дні не голених щоках.

Я втішав друга, як міг. Адже тут і моєї провини є 50 відсотків. Казав, що в житті, як на довгій ниві. Що час усе лікує. Що все, що робиться, – то на краще. Що завжди є і другий бік. Намагався знайти якісь слова співчуття і розради, але всі вони звучали якось непереконливо і штучно і застрягали у мене в горлянці, як піца «Маргарита».

– Нічого не треба, просто посидьмо мовчки вдвох, подумаймо про те, на чому тримається суспільство. Про родинні цінності, – попросив Емік. – А я свиня невдячна. На кого я проміняв свою Яну, свою добру милу Яну? Ти її рибу-фіш їв?

Я сказав, що це найкраще, що могла для мене зробити Яна.

Як завжди без попередження припхався Назар.

– О, хоч іноді тут нормальна музика звучить. А чого це ви такі кислі?

– Та от, Емік страждає, Янка на нього образилась, до матері поїхала.

– До якої?

– Та до своєї, до якої ж ще?!

– Позаяк жінки – істоти непередбачувані, – вирік Назар тоном тонкого знавця жіночої натури, – за ними треба пильнувати. Ти пильнуй за нею, Еміку, щось не подобаються мені ці бабські поїздки. Не дружина має до мами їздити, а мама до дружини. На один день, не більше. Тоді все видно, як на долоні.

– Не твоє собаче діло, – зірвався Емік.

– Хамити не треба, юний Вертере. Ти от весь час чогось канючиш, а у самого всі пальці в золоті.

– Мене до цього моє прізвище зобов'язує, – пояснив Емік. – До того ж, ці каблучки передаються в нашій родині старшому синові із покоління в покоління.

– Так я саме щодо золота і прийшов з вами поговорити, – почав Назар. – Тут така тема, хлопці. Братчики надумали англійцям пред'яву викотити на золото Павла Полуботка, який його (золото) їм (англійцям) на зберігання передав у вісімнадцятому столітті. І на сьогодні кожному українцю належить по 38 кілограмів щирого золота. Золото є, це факт, тільки поки що у нас документів на нього нема, але треба лише розпочати процес, а далі воно якось набере нормальних обертів. Верховну Раду підключимо, у нас там є «рука».

– Назаре, – спитав Емік, – ти закусював сьогодні? Це ж проценти наросли, а не кілограми золота.

– Закусював, кошерною свининою і фаршированою тюлькою, – огризнувся Назар, – а ти як безбатченком був, так безбатченком і помреш.

– Хамити не треба, наш Олексо Довбуш, – попросив Емік. – Що ти взагалі знаєш про рибу-фіш? Ти ж без свого гарбузового насіння, цього жлоб-допінгу, і дня прожити не можеш. Я розумію, що Трипілля – то колиска світової цивілізації, але що ти ще знаєш, окрім своєї пасіонарної української ідеї? Та ти Еріха Марія Рільке від Райнера Марія Ремарка відрізнити не зможеш!

– А ти сам можеш відрізнити «Грін Грея» від Грема Гріна? – втрутився я, щоб розрядити обстановку. – Давайте краще якийсь спільний проект придумаємо, що об'єднував би вас, а не навпаки. Ну от, скажімо, – Еміку це сподобається, – зверніться хоча б до Ірпінської міськради з клопотанням про побудову першого в Ірпені громадського туалету. І у такий спосіб станете ініціаторами великого почину у нашому Приірпінні. Такого поки що ніде в Україні нема, тож, дивись, можна буде потім і на якусь премію з рук президента розраховувати. А я і своє поетичне слово до цього діла згодом підключив би.

– Дмитре, ти геній, – зрадів Емік. – Ти ніколи не забував про мої потаємні потреби. А твій швейцарський ножик мені завжди нагадує про нашу вірну дружбу. Назаре, друже мій, ходімо до мене, попрацюємо над новою ідеєю, Янки вдома нема. Нехай наш перший громадський туалет буде імені Павла Полуботка. Щоб англійців кожного разу совість мучила, коли вони його відвідуватимуть. Я тобі Роберта Планта заодно поставлю. А про Еріка Бердона сьогодні – ні слова.

– Тільки не треба ніяких особистих імен, – гнівно заперечив Назар. – Туалет має називатися нейтрально і політкоректно.

– А яке у тебе політкоректне кредо? – поцікавився Емік.

– Добра не пам'ятаю, зла не прощаю!

Назар є Назар.

29 липня, четвер

Дзвонить телефон, Мотря на дроті. Господи, про що вона сьогодні спитає? Спитала, що таке мезальянс. Я прокричав у слухавку, що це коли якийсь паршивий італійський голодранець захоче одного дня назвати мене татом, то це і буде мезальянс. Зрозуміла? Чао, бамбіна!

Коротко і ясно. І по-батьківськи щиро.