Дмитро Стельмах - Фарс-мажор

Хвилини зо три ми з Назаром одуріло сиділи мовчки, невидючими очима втупившись у Еміка, намагаючись осягнути суть питання. Не осягнули.

– Еміку, може, тобі пивця попити? – співчутливо порушив тишу Назар. – Ти коли свою баладу писав, мабуть, гарний косячок з коноплі забив. А Мелані про це не знала.

– Еміку, це, по-моєму, те, що на картині Рєпіна «Приплили», – додав я. – І щось рима у тебе хибує, а я цього нікому не вибачаю. Не можу поступитися поетичними принципами. Працюй над собою, читай чимбільше, вчитися ніколи не пізно, і, може, щось із тебе і вийде. А хто прототип тієї дівчини? Ім'я не стерлося з пам'яті старого психоделіста?

– От совки, – образився Емік. – Зніміть протигази, що до вас приросли. Вам непідвладно зрозуміти весь трагізм нерозділеного першого кохання і неможливості щось змінити в закритому режимі високої напруги. А в юному віці це як кінець життя. Це вам кожний психолог скаже. Тільки, заради усього святого, не треба приплутувати сюди старика Зиггі.

Так Емік по-панібратськи називає Зигмунда Фрейда. Я все ще перетравлював почуте, коли Назар ні в тин ні в ворота сказав, що ці москалі взагалі нічого до пуття робити не можуть, їм би тільки горілку пити та нафту качати.

Емік сказав, що спрощувати не треба. Горілка сама по собі не погана, це люди її такою зробили. Якби вона була погана, її б ніхто у крамницях не продавав. От наркотики погані, тому їх і не продають у крамницях. А москалі тут ні до чого.

– Он як ти перешерстився, дитя Вудстока, – наїжачився Назар. – Ти патріот своєї батьківщини чи промосковський підлакизник?

– Я потомствений гедоніст, друже, – признався Емік. – У третьому поколінні. До того ж, правотроцькістського ухилу. Зрозумій, нарешті, Назаре, Україна вже давно вступила в пост-клімактеричний період. Вона ще чогось хоче, але вже мало чого може. А треба більше думати не про абстрактну ідею, а про конкретні радощі життя. Щодня. Щогодини. Ти, до речі, коли «Плейбой» востаннє в руках тримав? А патріотом своєї батьківщини я буду тоді, коли мені не соромно буде зайти в наші громадські туалети, якщо такі і є десь. І щоб там туалетний папір був на місці виконання корисної дії, а не у тьоті Моті на вході, на очах у всіх присутніх, де ніколи не знаєш, скільки того паперу ти маєш права взяти з собою. І щоб там тепла вода була і сушарки для рук працювали. І не тільки на Хрещатику, але і – страшно сказати – в Ірпені. Ну скажи, Назаре, ти ж у нас усе знаєш, коли наші громадські туалети стануть дзеркалом культурного зростання нації?

– Не це головне, Еміку, не в туалетному папері і не в санітарному стані громадських туалетів, – відказав Назар. – Головне – це поширення та пропаганда української національної ідеї в світі, прищеплення патріотизму, засад високої моралі, мотивування українців до активної громадської діяльності.

– Господи, наче замполіта на політінформації слухаю. Мені ж, Назаре, якось ближче споглядання гарних жінок, бажано голих, і слухання гарної музики, бажано «Роллінг стоунз». Усе, хлопці, з вами добре, а без вас ще краще. Піду додому, щось почитаю для зраненої душі. Бажано Джека Керуака. Душа розради просить. Як казав великий Ерік Бердон…

– Та ти вже всіх задовбав своїм Еріком Бердоном! – не витримав Назар. – Ти можеш хоч одну нормальну тему за все життя викотити? Так, щоб і Мелані бажано про це узнала?

– Тільки не треба в мене коктейлем Молотова жбурляти, – попередив Емік. – Ти б свої послуги Усамі бін Ладену краще запропонував, він таким орлам щедро платить.

Такого від Еміка я вже давно не чув. При чому тут усе це одне до одного? При чому тут правотроцькістський ухил і Усама бін Ладен? І навіщо він назвав себе есквайром? В Еміковому роду всі щось ремонтували і продавали. Мабуть, пити Еміку взагалі не слід. Хай уже краще на дівок заглядається. В міру, звичайно, а то можна шию скрутити.