Лариса Денисенко: Калейдоскоп часу

І понеслося. Саня горлав, вона виправдовувалася й кричала, що ніколи більше до нього не приїде, потім вони цілувалися, а потім трубка опинилася в моїх руках.

– Хоче з кимось із вас поговорити, – сором’язливо повідомила Лєна.

Не знаю я, що думав про своїх жертв маніяк Чикатило, але Саня розумівся на збоченнях. Він відразу ж повідав мені, що він зі мною зробить, якщо на Лєні буде «торкнута хоч одна дірка». От би подивитися, як він буде це перевіряти. Саня віддавав перевагу дієсловам «підвішу», «вирву», «попатраю», «виколю», «відхерачу», «розхерачу», «захерачу». Давненько ніхто не називав мене «соскою» і «біксою», не обіцяв вирвати матку й не розповідав про те, що він зробить при нагоді з моєю піхвою.

– Хочеш поговорити із Санею багатослівним? – м’яко запитала я Арсенія.

– Нема дурних, – відмовився він.

Позбавити себе такого чудового спілкування? Не розумію. Під час моєї чуттєвої бесіди із Санею Лєна Баракіна переповідала Арсенію, щоб він не заснув, двосерійний епос про Саню та його непросте життя з нечастими перервами на рекламу.

– Як ти там, мала? Мовчиш? У мене гроші кінчаються. Ну що, зустрінемося тоді біля таблички на в’їзді в Умань?

Саня олюднювався на очах, що не кажіть, а гроші псують людей.

– Домовилися, – сказала йому я.

– До зустрічі, подружко, – пригрозив мені Саня.

Їх було семеро. Зовсім не гномів.

– Може, не зупинятися? – запропонував Арсеній.

– Краще все-таки зупинитися, – прийняла рішення я.

– Почекайте, мені потрібно поправити пудру, – взялася припудрюватися Лєна Баракіна.

– Санечко, коханий! – кинулася вона до нього, випурхнувши з машини та потираючи занімілі сідниці. Арсеній клацнув запальничкою. До нього підтяглися троє. Я глибоко вдихнула відносно віддалік, повітря було свіже, незважаючи на те, що ми зупинилися на курному узбіччі. Повітря тут було просто чудове! Інтуїтивно я зрозуміла, що мені варто робити ноги по малознайомій місцевості, а не тішитися з возз’єднання сім’ї. Саня штовхнув Лєну Баракіну ліктем, гримнув: «Ми з тобою потім розберемося, бікса безпутна», – і рвонув за мною. Не розумію, чим йому не підходив Арсеній, що сумирно стояв? «Добре, що він п’яний, як чіп», – промайнула наступна думка, мені стало легко й приємно, я зрозуміла, що такими темпами він мене нізащо не наздожене.

– Хулі тобі треба? – дозволила собі крикнути я.

– Чиста пагаваріть! – схитрував Санечко.

– Ага-ага, – засумнівалася я. – Мало ти зі мною по телефону говорив?

З боку нашої машини почулося добродушне іржання.

– Подруго, у мене це, правий бік ниє. Може, це, пригальмуєш?

– Саню, я вже другу добу в дорозі. Затямив? Утомилася страшно, три години тому, по ідеї, я, обцілована й щаслива, мала би продавлювати тілом свій диван.

Я могла пишатися своїм рівним диханням. Щоранковий біг спростить вашу втечу!

– І шо? – Саня виявив розуміння.

– Замість цього я повезла твою кохану жінку до тебе сюди, у твою хрінумань, а ти за це письку мені вирвати пообіцяв? І це справедливо?

– Охрініти. Чого ж ти відразу не сказала? – обурився Саня. – Повертай давай взад. Будемо відзначати-миритися.

І ми відзначили. І помирилися.

– Не боїсь, Арсене, пий, скільки тре, от бачиш, прийшов до нас Миколка. Миколка служить у нас у ДАІ. Він тепер із вами поїде, жодна сука дорогою не докопається. Що ж, я своїх гостей та й не вшаную?

– Слухай, Арсене, а ти чого такий білий? Ти ж грузин? Нє? Фігасє. А хто?

Лєнка Баракіна гладила Санечку по спині, задумливо жувала стрілку зеленого часнику.

– Подруго, я в тебе навік у наймах. От чого хочеш – відразу й засандалю. Чого хочеш, для тебе – бля буду, ВСЕ!

Щуплий місяць прощався з нами.

У багажнику торохкотіла горілка. Мої коліна зігрівав загорнений у целофан шашлик. На задньому сидінні похропував Миколка, що час від часу підбивав носом козирок кашкета.

– Правильні такі пацани, скажи? – усміхався Арсеній. – Спочатку я думав: ну все, попав я з тобою. А потім дивлюся – нє, а все нормальок! Шашлики чудові!

Я теж усміхалася, ранок наливався світлом.

– Тебе вдома не прикінчать? – стурбувався безтурботно п’януватий Арсеній.

– Не повинні. Звиклі вони. Я ж їм подзвонила, окреслила ситуацію.

– Попали вони з тобою, матінко. Ох, і попали, – Арсенію було смішно.

Я витяглася свій мобільний і стерла з пам’яті Санин номер.

2005

Вона подзвонила, коли ми із Серьогою грали в нарди. Я вигравала, а Серьога злився, чухав потилицю, випинав нижню губу й приговорював: