Лариса Денисенко: Калейдоскоп часу

До будинку я підповзла пізно. І яким був мій подив, коли, підійшовши до свого під’їзду, я побачила, що з нього вибігає Рюкзаков. Він, виявляється, заявився до мене, аби з’ясувати наші стосунки. У руках Рюкзаков тримав чорний пакет.

– От. Приніс. Ти ж, зая, така неуважна, сама б нізащо це не відшукала.

Я здогадувалася, що ховається в чорному пакеті Рюкзакова. Я здогадувалася, яке «це» я б нізащо не відшукала.

– Топінамбури? – для проформи поцікавилася я. Рюкзаков просяяв. А то, мля.

– Торішні. Мариновані. Мати тобі дасть пару рецептів приголомшливих салатів. Можемо завтра взяти ці топі-нями, поїхати на дачу. Я розтоплю камін, буду масажувати тобі п’яточки. А ти, заю, приготуєш нам із них смачний і корисний салатик.

Топінамбури спочатку стали мені руба в горлі, потім упали каменем прямо до шлунку, викликаючи перманентну нудоту від Рюкзакова, його мами, здорового способу життя родини Рюкзакових і масажу п’яточок. Але почалося все з топінамбурів. Вони й стали початком кінця.

Ще раз Рюкзакова я побачила за місяць, коли повернулася з відпустки. Знов-таки вибігав із мого під’їзду. Цього разу він приніс мені направлення до модного лікаря, який вивчає нестачу заліза в організмі.

– Заю, ти регулярно споживаєш їх? – запитав Рюкзаков, цілуючи мене, наче й не було нічого. – Тому що я сказав лікарю, що ти споживаєш постійно. І він буде робити аналізи з урахуванням постійного споживання, – сказав Рюкзаков і схопив мене за руку. Якби мені навіть довелося залишити йому свою руку й своє серце на додачу, я б однаково вирвалася. Утім, обійшлося без каліцтв і жертв – незважаючи на регулярне вживання топінамбурів, ніхто б не назвав хватку Рюкзакова залізною.

2005

Уперше все сталося випадково. Коли Стіан приїхав до Києва. Я цього не помітила, він каже, що теж не помітив. Ми танцювали, їли солоні горішки й чомусь витирали руки він моєю, а я його серветкою, затиснутою між нашими пальцями. Це помітила Амалія, яка завжди помічала те, що коїться з іншими, і ніколи – те, що коїться з нею. Вона сказала:

– Ой, ви тільки подивіться, у вас однакові светри.

Це була неправда. Точніше, не зовсім правда. Тому що светри були різні, у мене – канадського виробництва, а в Стіана – іспанського. Светри були однакового кольору, кольору слонової кістки, у них були однакові коміри – «під горло», свій я загортала два рази, а Стіан – один. Светри були вузькі й короткі.

– Ера унісексу, – зауважила я.

Амалія похитала головою: «Нутребажтаке». Стіан нічого не сказав, він усміхнувся дуже чемно (у нього була дуже ввічлива усмішка навіть тоді, коли він злився або щось йому не подобалося) і витер свої масляно-горіхові пальці об серветку, затиснуту між моїх пальців.

Нам зі Стіаном подобалося танцювати. Кожен із нас танцював сам по собі, але оточуючі думали, що ми танцюємо разом. Тому що ми й танцювали разом. І потім уже, не домовляючись, наприкінці своїх електронних листів приписували: «Cheers, Hugs and Dance!» [2] Подяки, поцілунки, танці (англ.; прим. автора).

Так виходило, що ми бачилися на різних заходах міжнародного значення три або чотири рази на рік. Це були різні країни, різні міста, різні клуби: Київ, Москва, Париж, Мадрид, Прага, Сеул… Ми вдягали вузькі джинси й схожі або однакові светрики і танцювали. Светрики були на блискавці або без. Ті, які були на блискавці, ми називали кофтинками. А ті, які були без блискавок, з комірами «під горло» або з мисоподібними вирізами, ми називали светриками. Усі наші светрики були вузькими, гладенькими, однотонними. Ми не любили, щоб на них були малюнки.

Першим це зробив він. Хоча першою подумала про це я. Коли ми зустрілися в Москві, він прийшов до мого номера ввечері й простягнув пакет. Він дотепер мені не вірить, але я знала, що буде в цьому пакеті. Знала! Светрик був сірий із блакитним відливом. Бавовняний. Вузький, зв’язаний англійською резинкою.

– Спасибі, – видихнула я. Відразу стягнула свою кофту й вдягла светрик Стіана. Він мені личив. Упирався своїм рівним краєм у мої стегна. Стіан стягнув із себе куртку, я вже знала, що буде під нею. Там був сірий светр із блакитним відливом. Стіан вважає, що авторство цієї ідеї належить йому. Але я знаю, що авторство – моє, а він лише актор, що вгадав режисерський задум. Ми сперечаємося з цього приводу дотепер. Утім, ми з ним постійно сперечаємося.

Тоді ми танцювали, і хтось сказав, що ми дуже гарні. Ми зі Стіаном практично одного зросту, хоча він і трохи вищий, сантиметрів на п’ять, але коли танцюєш, цієї різниці не видно. Стіан – попелястий коротко стрижений блондин, я – довговолоса шатенка. Багато хто міг би сказати, що в нас – сірі очі, але це неправда, тому що очі в нас різного кольору. Нам пасують джинси. Бо в нас гарні ноги й підтягнуті попи. Вузькі светрики нам теж пасують, тому що ми стрункі й гнучкі люди.